Розділ 1 1934 рік

Стіни їхньої квартири тремтять — сусіди переміщають меблі, пакують валізи, забивають вікна. Вони з батьком йдуть до музею, він стривожено говорить охоронцеві, що зустрічає їх біля дверей:

— Кажуть, наші утримують річку.

Марі-Лор сідає на підлогу в шафі з ключами й розгортає книжку. В кінці першої частини професор Аронакс подолав лише шість тисяч льє. Залишилося ще так багато. Але стається щось дивне — слова не поєднуються між собою. Вона читає: «Увесь день велетенська зграя акул переслідувала корабель», — але логіка, що мала б складати слова у фрази, вислизає.

— Директор поїхав? — питає хтось.

— Поїде ще до кінця тижня.

Одяг її батька пахне соломою, а пальці смердять оливою. Робота, робота, кілька годин виснаженого сну перед поверненням до музею на світанку. Вантажівки вивозять скелети, метеорити, восьминогів у банках, гербарії, єгипетське золото, слонову кістку з Південної Африки та пермські скам’янілості.

Першого червня над містом, страшенно високо, пропливають у шаруватих хмарах літаки. Коли заспокоюється вітер і поряд не гуде двигун, Марі-Лор, вийшовши із зали зоології, чує їхнє вурчання на висоті з півтора кілометра. Наступного дня починають зникати радіостанції. Охоронці у своїй будці й стукають по своєму радіо, й крутять його так і сяк, але з динаміків чути лише перешкоди. Так, ніби передавальні вишки були свічками й чиїсь пальці їх загасили.

В оці останні ночі в Парижі, опівночі йдучи додому з батьком, притискаючи до грудей велику книжку, Марі-Лор здається, що вона відчуває, як тремтить повітря в паузах між тріскотом комах, наче по льоду розходяться дрібні тріщинки. Так, наче увесь цей час місто залишалося не чим іншим, як виконаною в масштабі моделлю, яку зробив її батько, а тепер його накрила тінь величезної руки.

Вона ж думала, що проживе в Парижі зі своїм батьком усе життя. Що завжди заходитиме по обіді до доктора Жефара. Що кожного року на її іменини батько даруватиме їй іншу крутиголовку й іншу книжку, й вона прочитає всього Жуля Верна, Дюма й, може, навіть Бальзака та Пруста. Що її батько завжди мугикатиме, складаючи вечорами маленькі будівлі, а вона завжди знатиме, скільки кроків треба зробити від вхідних дверей до пекарні (сорок) і скільки ще — до ресторанчика (тридцять два), і що завжди буде цукор, який вона зранку кластиме в каву.

Bonjour, bonjour.

Картопля на шостій годині, Марі. Гриби на третій.

А тепер? Що тепер буде?

Вернер прокидається після півночі й бачить одинадцятирічну Юту, що сидить на підлозі біля свого ліжка. У неї на колінах радіо, а поряд з нею на підлозі аркуш паперу для малювання, на якому простяглося всіяне вікнами місто з її уяви.

Юта виймає навушник і зиркає на нього. У напівтемряві її розкуйовджене хвилясте волосся здається сяйливим як ніколи, мов запалений сірник.

— У Союзі німецьких дівчат,[19] — шепоче вона, — нам кажуть плести шкарпетки. Нащо їм так багато?

— Певно, райхові треба.

— Для чого?

— Для ніг, Юто. Для солдатів. Дай мені поспати.

Наче за командою, маленький хлопчик, Зіґфрід Фішер, на першому поверсі скрикує раз, потім ще двічі, й Вернер з Ютою чекають, доки фрау Елена спуститься до нього, лагідно його заспокоїть і будинок знову наповниться тишею.

— Ти тільки й цікавишся, що своїми задачами, — продовжує Юта. — І граєшся з радіо. Хіба тобі не хочеться зрозуміти, що відбувається?