Розділ 1 1934 рік

Як швидко її голос розчиняється в тиші, яким порожнім здається коридор. Її це лякає.

За хвилю чути дзенькіт ключів і звуки кроків, батьків голос кличе її. Далі все відбувається швидко. Він відчиняє великі, довгі шухляди, дзвенить десятками ключів.

— Papa, я чула, що…

— Поквапся.

— Моя книжка…

— Краще залиш її. Вона заважка.

— Залишити книжку?

Він виводить її за двері й замикає шафу. Надворі, здається, хвилі паніки прокочуються деревами, мов поштовхи землетрусу.

— Де сторож? — питає її батько.

Голоси біля бордюру — солдати.

Марі-Лор збентежена. Це гудуть літаки? Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?

Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.

Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.

— Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.

Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, — думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. — Кава. Цигарки. Хліб?»

Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.

— Сходи в туалет, Марі.

— Мені не треба.

— Хтозна, коли потім трапиться така нагода.

Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.