Розділ 1 1934 рік

— Що це ти слухаєш?

Вона схрещує руки, повертає навушник назад у вухо й не відповідає.

— Ти що, слухаєш щось таке, чого не мала б слухати?

— Яке тобі діло?

— Це небезпечно, ось яке мені діло.

Вона закриває друге вухо пальцем.

— Інші дівчата не проти, — стишено каже він, — плести шкарпетки, збирати газети й усяке таке.

— Ми бомбуємо Париж, — вимовляє вона на повний голос, і він стримує порив затулити їй рота долонею.

Юта підводить зухвалий погляд. Вона має такий вигляд, наче її обдуває невидимий холодний вітер.

— От що я слухаю, Вернере. Наші літаки бомбують Париж.

По всьому Парижу люди складають посуд у підвали, зашивають у подоли одягу перли й ховають золоті каблучки в книжкові оправи. У музеї з письмових столів забрали друкарські машинки. Коридори перетворилися на майданчики для пакування, їхню підлогу вкрила солома, тирса й шпагат.

У полудень замкаря викликають до кабінету директора. Марі-Лор сидить, схрестивши ноги, на підлозі в шафі з ключами й намагається читати свою книжку. Капітан Немо збирається взяти професора Аронакса та його супутників на підводну прогулянку устричною обмілиною шукати перли, але Аронакс боїться акул, і хоч вона прагне дізнатися, що станеться далі, речення на сторінці розбігаються. Слова розсипаються на літери, літери — на нерозбірливі горбики. Вона почувається так, наче в неї на кожній долоні по великій рукавиці.

У кінці коридору, в будці охоронця, доглядач туди-сюди крутить ручки радіо, але чути лише тріск і шипіння. Коли він його вимикає, музей накриває тиша.

Хай це буде крутиголовка, хитромудра гра, що зробив її батько, загадка, яку вона мусить розгадати. Перші двері, замок із кодом. Другі — із засувом. Треті відімкнуться, якщо вона прошепоче магічне слово в замкову шпарину. Проповзти через тринадцяті двері, й усе стане, як було.

Десь за містом церковні дзвони б’ють першу годину. Першу тридцять. Її батько все ще не повертається. У якийсь момент із садів чи вулиць до музею долинають кілька виразних глухих ударів, ніби хтось кидає з-за хмар мішки з цементом. Із кожним ударом тисячі ключів тремтять на кілочках у своїх шафах.

У коридорі ні душі. Надходить друга хвиля поштовхів — ближча, більша. Ключі дзвенять, підлога скрипить, і їй вчувається запах потоків пилу, що ллються зі стелі.

— Papa?

Тиша. Ні доглядачів, ні вахтерів, ні теслярів, ні цокоту підборів секретарки по підлозі в коридорі.

Вони здатні днями маршувати на голодний шлунок. Вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху.

— Агов!