Розділ 1 1934 рік

— Юто, годі, — втручається фрау Елена.

Дружина віце-міністра наколює виделкою печінку, прожовує, ковтає і торкається серветкою кутиків рота. Віце-міністр кладе на стіл «Принципи механіки» й відштовхує книжку, а тоді оглядає свої долоні так, ніби книжка їх забруднила.

— Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, — це в шахту. Щойно йому виповниться п’ятнадцять. Так само, як і кожен хлопець у цьому будинку.

Юта позирає вовкувато, а Вернер втуплюється в захололу печінку на своїй тарілці. Його очі печуть, а в грудях щось стискається сильніше й сильніше, і до кінця вечері чутно лиш, як діти розрізають їжу на шматочки, жують і ковтають.

З’являються нові чутки. Вони шелестять доріжками Ботанічного саду, пролітають музейними залами, відлунюють у курних кабінетах із високою стелею, де скорчені старі ботаніки вивчають екзотичні види лишайників. Кажуть, що німці наближаються.

Німці, стверджує садівник, мають шістдесят тисяч військових планерів; вони здатні днями маршувати на голодний шлунок; вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху. Жінка у квитковій касі каже, що німці вміють робити туман із пігулок і носять реактивні пояси; їхні уніформи, шепоче вона, зроблені зі спеціальної тканини, міцнішої за крицю.

Марі-Лор сидить на лавці біля експозиції молюсків і тренує слух на групах, що проходять повз неї. Якийсь хлопчик вигукує:

— У них є бомби під назвою «Секретний сигнал». Коли така бомба створює звук, кожен, хто її чує, пудить у штани!

Навколо сміються.

— Я чув, що вони роздають отруйний шоколад.

— І скрізь кидають до в’язниці калік та божевільних.

Щоразу, коли Марі-Лор переказує батькові ще одну чутку, той перепитує: «Це про німців?» — так, наче каже це вперше. На його думку, захопленням Австрії не варто перейматися. Він додає, що всі пам’ятають попередню війну й нікому не стане дурості ще раз це переживати. Директор не хвилюється, і жоден із голів відділів, тож і дівчинці, якій ще вчити уроки, теж не варто.

Здається, так воно і є — крім днів тижня, нічого не змінюється. Щоранку Марі-Лор прокидається, вбирається, йде за батьком до входу номер два і слухає, як він вітається з нічним сторожем та доглядачем музею. Bonjour, bonjour. Bonjour, bonjour. Науковці та бібліотекарі й досі зранку забирають свої ключі та вивчають древні слонячі бивні, екзотичних медуз, листя гербаріїв. Секретарки й досі обговорюють моду, директор і досі приїжджає на двоколірному лімузині «Деляж», і кожного полудня чорношкірі продавці й досі тихо котять коридорами свої візочки з бутербродами, пошепки оголошуючи:

— Із житнім хлібом і яйцем, із житнім хлібом і яйцем.

Марі-Лор читає Жуля Верна в шафі для ключів, у туалеті, у коридорах; вона читає на лавці у Великій залі й прогулюючись гравійними доріжками в саду. Вона прочитує перший розділ «Двадцяти тисяч льє під водою» стільки разів, що майже вивчає його напам’ять.

«Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі… Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя».[16]

Уночі, у ліжку, вона подорожує в череві «Наутилуса» капітана Немо, за бортом шторм, а над головою в неї пропливають шатра коралів.

Доктор Жефар навчає її назв мушель — Lambis lambis, Cyprea moneta, Lophiotoma acuta — й дає їй мацати хребти, пройми й завитки кожної по черзі. Він пояснює відгалуження морської еволюції, послідовність геологічних періодів. Іноді їй вдається уявити безмежну низку тисячоліть: мільйони років, десятки мільйонів років.

— Майже кожен вид, що жив на цій планеті, вимер, Лоретто. Немає причин думати, що людей це омине! — Доктор Жефар промовляє ці слова майже радісно й наливає в склянку вина, і вона уявляє його голову шафою з десятьма тисячами маленьких шухляд.

Усе літо запах кропиви, стокроток і дощу наповнює сади. Марі-Лор із батьком печуть грушевий пиріг, який випадково пригоряє. Він відчиняє всі вікна, щоб провітрити квартиру, а вона чує, як знизу, з вулиці, піднімаються звуки скрипки. Й усе одно ранньої осені, раз чи двічі на тиждень, сидячи в Ботанічному саду під масивними огорожами або читаючи біля батькового столу, Марі-Лор підводить погляд від книжки і їй здається, що вітер приносить запах бензину. Так, ніби велика ріка машинерії повільно, невідворотно суне у її бік.