Розділ 1 1934 рік

Їй важко сказати, скільки з ним хлопців. Мабуть, троє чи четверо. Судячи з голосу, йому років дванадцять або тринадцять. Вона підводиться, притискає до грудей свою велетенську книжку й чує, як її ціпочок скочується з лавки й падає на землю.

Хтось інший каже:

— Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

Перший хлопчик карикатурно стогне. Марі-Лор підіймає книжку, мов щит.

Другий кидає:

— Примусять їх робити різні речі.

— Усілякі непристойності.

Зліва від неї, на віддалі, дорослий голос кличе:

— Луї, Петер?!

— Хто ви такі? — шипить Марі-Лор.

— Бувай, сліпенька!

І — тиша. Марі-Лор слухає шурхіт дерев, кров гуде у її вухах. Довгу, сповнену панікою, хвилину вона повзає серед листя біля лавки, доки її пальці не намацують ціпок.

У магазинах продають протигазні маски. Сусіди закривають вікна картоном. Щотижня до музею заходить усе менше відвідувачів.

— Papa, — питає Марі-Лор, — як почнеться війна, що ми робитимемо?

— Не буде війни.

— А якщо таки буде?

Його долоня лягає їй на плече, знайомо дзвенять ключі в нього на ремені.

— З нами буде все гаразд, ma chérie. Директор уже подав прохання, щоб мене не викликали із запасу. Так що я нікуди не дінуся.

Але вона чує, з яким поспіхом він гортає сторінки газети. Він закурює сигарету за сигаретою, він майже увесь час працює. Минають тижні й дерева стають голі, й батько вже не запрошує її на прогулянку садами. От якби вони мали таку неприступну субмарину, як «Наутилус»!

Прокурені голоси офісних працівниць долинають крізь відчинене вікно до шафи для ключів.