Розділ 1 1934 рік

Цілий день Марі-Лор лежить на животі й читає. «Логіка, розважливість, чиста наука — ось, — наполягає Аронакс, — правильний спосіб розв’язування загадок. А не небилиці й казки». Її пальці тримаються за туго натягнуті канати речень; у своїй уяві вона прогулюється доками швидкісного двотрубного фрегата «Авраам Лінкольн». Вона дивиться, як віддаляється Нью-Йорк; форти Нью-Джерсі салютують її відплиттю гарматами; буї качаються на хвилях. Пливучі маяки з подвійними ліхтарями пропливають повз, коли віддаляється Америка; попереду чекають велетенські блискучі простори Атлантики.

Сиротинець відвідують віце-міністр із дружиною. Фрау Елена каже, що вони об’їжджають дитячі будинки.

Усі помилися; усі добре поводяться. Може, перешіптуються діти, вони думають когось взяти до себе. Найстарші дівчата подають пампернікель[15] і гусячу печінку на останніх у сиротинці не надщерблених тарілках, доки гладкий віце-міністр і його на вигляд сувора дружина озираються кімнатою, мов вельможі, що приїхали оглянути якусь огидну криву халупу. Коли вечерю нарешті подано, Вернер сідає з хлопчачого боку, тримаючи на колінах книжку. Юта сідає з дівчатами навпроти. Вона має кучеряве заплутане яскраво-біле волосся, тож виглядає так, наче її вдарило струмом.

— Отче Небесний, благослови цю їжу і тих, хто її приготував. — Фрау Елена додає й другу молитву за здоров’я віце-міністра. Усі накидаються на вечерю.

Діти нервуються; навіть Ганс Шильцер і Геріберт Помсель тихенько сидять у своїх брунатних костюмах. Дружина віце-міністра тримає спину так прямо, що здається, ніби її хребет витесаний із дуба.

— І що, кожна дитина допомагала готувати вечерю? — питає її чоловік.

— Звісно. Клодія, наприклад, спекла хліб. А близнята підготували печінку.

Велика Клодія Форстер паленіє. Близнята кліпають очима.

Вернерові думки блукають; він думає про книжку в себе на колінах, «Принципи механіки» Гайнриха Герца. Він знайшов її в церковному підвалі, десятирічну, вкриту мокрими плямами, покинуту. Пастор дозволив забрати її додому, а фрау Елена дозволила залишити її в себе, й уже кілька тижнів Вернер продирався крізь тернисту математику. Електрика, дізнався Вернер, сама по собі може бути статикою. Але об’єднай її з магнетизмом — і враз дістанеш рух — хвилі. Поля й кола, провідність й індукція. Простір, час, маса. Повітря кишить стількома невидними речами! Як би йому хотілося мати такі очі, що бачили б ультрафіолет, очі, що бачили б інфрачервоне проміння, очі, що бачили б радіохвилі, які наповнюють дедалі темніше небо, проносячись крізь стіни будинку.

Коли він підводить погляд, усі на нього дивляться. В очах фрау Елени тривога.

— Це книжка, пане, — оголошує Ганс Шильцер. Він висмикує її з Вернерових колін. Книжка така важка, що Гансові доводиться триматися обома руками, щоб її підняти.

На лобі дружини віце-міністра збрижуються кілька складок. Вернер відчуває, як червоніють його щоки.

Віце-міністр простягає пухлу руку:

— Дай її сюди.

— Це єврейська книжка? — питає Геріберт Помсель. — Це ж єврейська книжка, правда?

Фрау Елена виглядає так, ніби збирається щось сказати, а тоді передумує.

— Герц народився в Гамбурзі, — каже Вернер.

Ні з того ні з сього Юта оголошує:

— Мій брат такий вправний у математиці. Він тямущіший за всіх однокласників. Може, він колись здобуде велику нагороду. Він каже, що ми поїдемо до Берліна й вчитимемося у великих науковців.

Молодші діти широко роззявляють роти; старші діти пирхають. Вернер втуплюється в тарілку. Гортаючи сторінки, віце-міністр нахмурюється. Ганс Шильцер б’є Вернера в гомілку й покашлює.