Розділ 12 1974 рік

Вони з Етьєном подорожували, доки могли. Побували на Сардинії та в Шотландії, покаталися на горішній частині двоповерхового автобуса в Лондоні, що проковзував під гілками дерев. Етьєн купив собі два гарні транзисторні радіоприймачі; він помер тихо, у віці вісімдесяти двох років, лежачи у ванні, й залишив їй багато грошей.

Хоч вони й найняли детектива, витратили кілька тисяч франків і перекопали сотні документів у німецьких архівах, їм так і не вдалося дізнатися, що саме сталося з її батьком. Вони дістали підтвердження того, що 1942 року його утримували в трудовому таборі Брайтенау. Знайшли запис табірного лікаря в Касселі про те, що чоловік на ім’я Даніель Леблан захворів на грип на початку 1943 року. Більше вони нічого не знають.

Марі-Лор і досі живе в тій квартирі, у якій виросла, й досі ходить у музей. У неї було два коханці. Перший — запрошений науковець, що більше не повернувся, а другий — канадець Джон, який розкидав речі — краватки, монетки, шкарпетки, льодяники — у кожній кімнаті, куди заходив. Вони познайомилися в магістратурі; він перепурхував із кафедри на кафедру з великою цікавістю, але без зосередженості на чомусь одному. Йому подобалися океанічні течії, архітектура й Чарльз Діккенс, і такі його різноманітні зацікавлення викликали в неї відчуття обмеженості, надто вузької спеціалізації. Коли Марі-Лор завагітніла, вони розірвали стосунки мирно, без скандалу.

Елен, їхній доньці, тепер дев’ятнадцять. Вона мініатюрна, має коротку стрижку, талановита скрипалька. Стримана, якими нерідко бувають діти сліпих батьків. Елен живе з матір’ю, але вони втрьох — Джон, Марі-Лор та Елен — обідають разом щоп’ятниці.

У Франції на початку сорокових війна залишалася тим центром, навколо якого розгорталися людські життя. Марі-Лор і досі не може носити завеликі черевики, її нудить від запаху вареної ріпи. Також їй несила слухати переліки прізвищ. Склад футбольної команди, джерела на останній сторінці журналів, представлення колег на зборах кафедри — усі вони здаються уривками тюремних списків, у яких вона так і не знайшла батькового імені.

Вона й досі рахує риштаки: тридцять вісім дорогою з дому до лабораторії. На її крихітному балконі з мереживною ґраткою ростуть квіти, і влітку вона може визначити час за тим, як широко розкрилися пелюстки енотери. Коли Елен гуляє з друзями й квартира здається надто тихою, Марі-Лор іде до ресторанчика, куди ходить щоразу, «Ла Віляж Монж», просто біля Ботанічного саду, й замовляє смажену качку в пам’ять про доктора Жефара.

Чи щаслива вона? Кожного дня в неї бувають миті щастя. Наприклад, коли вона стоїть під деревом і слухає, як листя тремтить на вітрі, або коли відкриває пакунок від збирача й звідти долинає той старий солоний запах океанських мушель. Коли вона згадує, як читала Елен Жуля Верна, а та засинала поруч із нею, притулившись збоку теплою, важкою голівкою.

Однак бувають і години, коли Елен запізнюється. Тоді Марі-Лор відчуває тривогу кожною своєю клітиною. Тоді вона нахиляється над лабораторним столом і відчуває навколо себе всі інші музейні кімнати, шафи, повні забальзамованих жаб, вугрів і хробаків, шухляди з проштрикнутими жуками, сухими рослинами, підвали, повні кісток, і раптом їй здається, що вона працює в мавзолеї, що його відділи — це впорядковані кладовища, що всі ці люди — науковці, сторожі, доглядачі й відвідувачі — займають галереї мертвих.

Але такі моменти нетривалі й рідкісні. У її лабораторії заспокійливо булькають шість акваріумів; біля дальньої стіни стоять три шафи, у кожній із яких по чотириста шухляд, перенесених багато років тому з кабінету доктора Жефара. Щоосені вона читає курс майбутнім випускникам. Її студенти приходять і йдуть, приносячи із собою запах солоної яловичини, одеколону або бензину, і їй подобається розпитувати їх про їхні життя, будувати здогади про їхні пригоди, про те, які пристрасті та таємні дивацтва носять вони у своїх серцях.

Одного липневого вечора, у середу, її асистент тихо стукає у відчинені двері лабораторії. Булькають резервуари, гудять фільтри, нагрівачі води то вмикаються, то вимикаються. Він каже, що до неї прийшла якась жінка. Марі-Лор не забирає рук зі своєї друкарської машинки з шрифтом Брайля.

— Збирачка?

— Навряд чи, докторе Леблан. Каже, що дістала вашу адресу від когось із музею в Бретані.

Перші ознаки запаморочення.

Із нею хлопчик. Вони чекають у кінці коридору. Сказати їй, щоб прийшла завтра?

— Яка вона на вигляд?

— Біле волосся. — Він нахиляється ближче. — Вбрана без смаку. Шкіра, як у курки. Сказала, що прийшла поговорити про модель будиночка.

Марі-Лор чує, як десь за спиною дзенькають десять тисяч ключів на десяти тисячах кілочків.

— Докторе Леблан?

Кімната перехилилася. Ще мить — і вона сповзе і впаде в прірву.

— Ви вивчили французьку в дитинстві, — зазначає Марі-Лор, однак, як їй удається говорити, вона й сама не знає.