Розділ 12 1974 рік

Альберт пропонує добавку, сіль, знову пропонує херес. Альберт молодший за Юту, тож під час війни він бігав посильним між двома протибомбовими сховищами в Гамбурзі. У 1945 йому було дев’ять — ще дитина.

— Востаннє я його бачив, — продовжує Фолькгаймер, — у місті на північному узбережжі Франції, що називається Сен-Мало.

Із глибини Ютиних спогадів виринає речення: «Сьогодні мені хочеться написати тобі про море».

— Ми пробули там місяць. Можливо, він навіть закохався.

Юта випрямляється на стільці. Ці слова не можуть бути про Вернера. Місто на північному узбережжі Франції? Закохався? На цій кухні не зціляться її рани. Не кожне горе можна втишити.

Фолькгаймер підводиться з-за столу.

— Я не хотів вас засмутити.

Через його зріст вони почуваються карликами.

— Усе гаразд, — заспокоює Альберт. — Максе, будь ласка, відведи нашого гостя у дворик. Я дістану пиріг.

Макс відчиняє для Фолькгаймера скляні двері, й той, нахилившись, виходить. Юта складає тарілки в раковину. Раптом її накриває втома. Вона хоче, щоб цей велетень нарешті пішов і забрав із собою той наплічник. Вона хоче, щоб хвиля буденності знову накрила її життя. Альберт торкається її ліктя.

— Усе гаразд?

Юта і не киває, і не хитає головою, а повільно проводить рукою по бровах.

— Я люблю тебе, Юто.

Виглянувши у вікно, вона бачить, що Фолькгаймер сидить на бетонній підлозі поряд із Максом. Макс кладе два аркуші паперу. Хоч вона їх і не чує, їй зрозуміло, що здоровань показує Максові, як складати літак. Макс уважно спостерігає, перевертаючи аркуша водночас із Фолькгаймером, складаючи його так само, слинячи палець і проводячи ним уздовж складки.

Незабаром вони обидва мають по ширококрилому літаку з довгим роздвоєним хвостом. Фолькгаймерів упевнено долітає до краю подвір’я й ударяється носом у паркан. Макс аплодує.

Хлопчик стоїть на колінах у дворику, розглядаючи свого літака, перевіряючи кут нахилу крил. Фолькгаймер терпляче киває поряд із ним.

— Я теж тебе люблю, — відповідає Юта.

Фолькгаймер пішов. Полотняний наплічник чекає на столі в коридорі. Юті несила на нього дивитися.

Вона допомагає Максові вбрати піжаму й цілує його на добраніч. Чистить зуби, не дивлячись на себе в дзеркало, а тоді знову спускається й довго дивиться на вулицю крізь вікно у вхідних дверях. У підвалі Альберт запускає потяги у своєму старанно розфарбованому світі, тунелями, по електричному звідному мосту; вони гудять неголосно, але неослабно, й цей звук долинає крізь дерев’яні балкину підлогу будинку.

Юта приносить наплічник до письмового столу у своїй спальні, кладе його на підлогу й перевіряє ще одну контрольну роботу. Потім ще одну. Вона чує, як потяги зупиняються, а тоді знову починають монотонно гудіти.