Розділ 12 1974 рік

— Так. Це мій син, Макс.

— Guten Tag, — вітається Макс. У нього теплі й м’які долоні.

— А він не вивчив французької в дитинстві, — каже Марі-Лор, й вони обидві сміються, а тоді змовкають.

— Я вам дещо привезла, — повідомляє жінка.

Навіть крізь газету Марі-Лор відчуває, що це модель будиночка, їй здається, що ця жінка поклала їй на долоні гарячу зернину спогадів.

У неї ватяні ноги.

— Френсісе, — звертається вона до асистента, — ви не могли б трохи поводити Макса по музею? Може, покажете жуків?

— Звісно, мадам.

Жінка говорить щось синові німецькою.

— Зачинити двері? — питає Френсіс.

— Так, будь ласка.

Клацає ручка. Марі-Лор чує, як булькають акваріуми, як дихає жінка і як скриплять гумові накладки на ніжках стільця, коли вона на ньому совається. Одним пальцем Марі-Лор намацує кути будиночка, похилий дах. Як часто вона його тримала в руках.

— Це мій батько зробив.

— Ви знаєте, як він потрапив до мого брата?

Усе крутиться, робить оберт кімнатою, а тоді повертається в спогади Марі-Лор. Хлопець. Будиночок. Його так і не відкривали? Раптом вона кладе модель на стіл, наче обпікшись.

Напевно, ця жінка, Юта, дуже уважно на неї дивиться. Вона ставить питання, наче перепрошуючи:

— Він забрав його у вас?

«Із часом, — думає Марі-Лор, — події, які здавалися незрозумілими, або стають ще заплутанішими, або поступово спрощуються. Той хлопець тричі врятував їй життя. Уперше — коли не здав Етьєна, хоч і повинен був. Удруге — коли перешкодив штабс-фельдфебелеві дістатися до неї. Утретє — коли допоміг вийти з міста».

— Ні, — вона хитає головою.

— Тоді, — можливості Ютиної французької вичерпуються, — бути хорошим було нелегко.