Розділ 12 1974 рік

Вона сидить у лабораторії, перебираючи мушлі доснії в лотку. Спогади то спалахують, то згасають: шерехатість тканини на батьковій штанині, за яку вона трималася. Піщані блішки, що стрибали біля її колін. Скорботна мелодія оргáну, з якою, вібруючи, провалювався в темряву «Наутилус» капітана Немо.

Вона трусить будиночок, хоч і знає, що той не викаже своїх секретів.

Вернер повернувся по нього. Забрав його. Помер із ним. Якою людиною він був? Марі-Лор згадує, як він сидів і гортав ту Етьєнову книжку.

«Пташки, — сказав хлопець. — Пташка за пташкою, за пташкою».

Вона уявляє себе на шляху із задимленого міста, з білою наволочкою в руках. Щойно Марі-Лор зникає з очей, він обертається й заходить назад у грот Убера Базена. Над ним височіє величезний мур. По той бік ґратки плюскоче море. Марі-Лор бачить, як Вернер розгадує загадку будиночка. Може, впускає діамант у воду поміж тисячі равликів. Потім закриває крутиголовку, замикає ворота й іде геть.

Або кладе камінь назад у будиночок.

Або опускає його в кишеню.

Зі спогадів звучить голос доктора Жефара: «Дивовижно, як щось таке маленьке може бути таким прекрасним. Таким вартісним. Лише найсильніші духом люди можуть відмовитися від такого пориву».

Вона повертає димар на дев’яносто градусів. Той крутиться так плавно, наче її батько тільки щойно його змайстрував. Спробувавши відсунути першу з трьох панелей на даху, вона виявляє, що та застрягла. Однак кінчиком ручки їй вдається відсунути другу й третю панель.

Щось випадає їй на долоню.

Металевий ключ.

У розтоплених надрах землі, на глибині трьохсот кілометрів, народився він. Кристал, один серед багатьох. Чистий вуглець, усі атоми розміщені на однаковій відстані й надійно пов’язані між собою — тетраедр, твердіший за будь-що на Землі. Він уже старий, старий незмірно. Минають незчисленні мільярди років. Земна кора стрясається, розтягується, стискається. Якогось року, якогось дня, якоїсь години могутній потік магми забирає прошарок кристалів і виносить його нагору, пропалюючи кілометр за кілометром. Він вихолоняє у велетенському, димливому кімберліті й чекає. Минають століття за століттями. Дощ, вітер, товсті шари льоду. Порода розколюється на глиби, глиби розколюються на камені. Лід відступає, утворюється озеро, галактики прісноводних молюсків розкривають свої мушлі під сонцем, закривають їх, помирають, і їх відносить хвилями. Доісторичні ліси виростають, падають, на їхньому місці виростають нові. Аж доки іншого року, іншого дня, іншої години буря вириває камінь зі стіни каньйону й кидає його в бурхливий потік піску на дні річки, де одного вечора він приваблює погляд принца, який знає, чого шукає.

Його гранять, шліфують; на якусь мить він переходить із рук у руки.

І знову якась година, якийсь день, якийсь рік. Кусень вуглецю, не більший за каштан. Обплутаний водоростями, оброслий морськими жолудями. Він перекочується між галькою, а по ньому повзають равлики.

Він живе з матір’ю на околицях Західного Берліна. Їхня квартира на другому поверсі триповерхового будинку. З єдиного вікна видно кілька амбрових дерев, величезний, майже завжди порожній паркувальний майданчик супермаркету і швидкісну магістраль за ним.

Мало не щодня Фредерік сидить на задньому дворику й дивиться, як вітер ганяє по майданчику порожні пластикові пакети. Іноді вітер підносить їх у повітря й крутить випадковими колами, перш ніж вони зачіпаються за гілки чи зникають з очей. Він малює олівцем спіралі — криві, грубі завитки. Намалює дві або три на одному аркуші, перевертає і замальовує з другого боку. Квартира ними засипана: тисячі аркушів на столах, у шухлядах, на туалетному бачку. Колись Фредерікова матір викидала ці аркуші, коли він не бачив, але нещодавно здалася й перестала.

— Малює як машина, — любила вона казати подругам із розпачливою усмішкою, намагаючись здаватися мужньою.

Тепер мало хто до них приходить. Мало хто підтримує стосунки.

Якоїсь середи — але що таке середа для Фредеріка? — його матір приносить пошту:

— Тут тобі лист.