Розділ «Смерть героя»

12

Вінтерборн дістав відпустку, він мав з’явитися до учбового батальйону аж за два тижні. За цей час було два чи три нічних повітряних нальоти, і він лежав без сну, вслухаючись у знайомий гавкіт зеніток. Важко гриміли вибухи бомб. Нальоти були нестрашні, півгодинні — і кінець. Та все ж вони неприємно вражали його: він такого не сподівався.

Перший вільний ранок він ходив по лондонських вулицях сам. Його й досі вражало, що жінки такі вродливі, і він не міг відвести від них очей, і водночас боявся образити їх настирливим поглядом. Його двічі зачіпали повії, пропонуючи «східні насолоди». Він козиряв і проходив мимо. Друга з них промурмотіла якусь лайку, але він не почув. Видно було, що повій у Лондоні стало набагато більше.

Бруківка на вулицях була вся у вибоях, але Вінтерборнові, вже звиклому до роз’їжджених та поритих снарядами фронтових доріг, вона здавалася дивовижно рівною й гладенькою. А що тут стільки будинків і всі цілі — це було просто якесь чудо. І автобуси ходять. А люди з парасольками...— та звісно ж, на світі є парасольки! Повсюди чоловіки в формі кольору хакі. Кожен третій чоловік — військовий. Йому стрілось кілька моряків-американців — авангард великих армій, готованих за Атлантичним океаном. Дужі хлопці, широкоплечі, тонкі в стані; кожен уже завів собі дівчину. По Лондону вони ходили з виглядом господарів,— як англійці у Франції.

Військовий полісмен зупинив Джорджа й різко спитав, що він тут робить. Джордж показав йому посвідчення про відпустку.

— Вибач, друже,— сказав полісмен.— Я був подумав — дезертир. Гляди, не загуби десь посвідчення.

Другого дня ввечері Елізабет повела його до одного ресторану в Сохо повечеряти з її друзями. Фанні там не було, зате прийшли містер Апджон, містер Волдо Тобб і Реджі Бернсайд. Було й кілька зовсім не знайомих Вінтерборнові, між іншим один чоловік, що здобув гучну славу перекладами вірменської поезії — з французьких перекладачів Аршака Чобаняна. Він був надзвичайно одухотворений і стомлений, а Вінтерборнову руку потиснув мляво, дивлячись кудись убік, з витончено-зневажливим виразом.

Всю вечерю Вінтерборн мовчав і нервово качав у пальцях кульки з хліба. Його самого приголомшило те, який він далекий від цього товариства: йому абсолютно нема про що з ними розмовляти. Вони говорили про якісь там речі, не дуже зрозумілі йому, і хихотіли, пліткуючи про людей, яких він не знав. Елізабет була чарівна, щебетала до кожного, сміялася, заворожила всіх. Вінтерборн почував себе страшенно ніяково — так, ніби прийшов на весілля в жалобному вбранні. Він угледів себе в дзеркалі на стіні й подумав, що це посміховисько — сидіти в ресторані з таким поважним, згорьованим обличчям.

Коли подали каву, дехто в компанії помінялися місцями, кілька чоловік підійшли і заговорили до нього. Містер Апджон важко плюхнувся на сусідній стілець, випнув підборіддя й кахикнув.

— Ви назовсім до Лондона?

— Ні. Маю двотижневу відпустку, а потім поїду до офіцерської школи.

— А після школи служитимете в Лондоні?

— Ні, мушу повернутись до Франції.

Містер Апджон осудливо покладав язиком.

— А я наївно гадав, що ви вже награлися в солдатиків. Ви страшенно кумедні в цій формі.

— Так, але вона, знаєте, дуже практична...

— Я хочу сказати, що найважливіше ось що: та ваша війна не повинна перешкоджати поступові культури.

— Цілком згоден з вами. Я...

— Я хочу сказати, щоб ви, як знайдеться час, зайшли до моєї майстерні й подивилися нові картини. Ви ще пишете для журналів?

Вінтерборн усміхнувся.