Розділ «Смерть героя»

— К бісу, дійду сам. Я ще можу стояти. Візьміть мій ранець, і ходімо.

Щокілька кроків Евенс мусив зупинятись і відпочивати, зіпершись на стінку. Його нудило, але блювати він не міг. Вінтерборн хотів узяти його під руку, але Евенс не погодився.

Проминули два жахливо понівечені трупи, що лежали на ношах у кінці ходу сполучення. Обидва мовчали, але Евенс подумав: «Що ж, газ усе-таки краще»,— а Вінтерборн: «Чи скоро й мене так покладуть?»

Нарешті він довів лейтенанта до санпункту, підтримуючи його з лівого боку. Перед пунктом вони потисли один одному руки.

— Ви будете офіцером, Вінтерборн.

— Дякую, сер. Як ви себе почуваєте? Може, мені зостатися з вами?

— Ні, вертайтесь і відрапортуйте, що лишили мене тут.

— Слухаюсь, сер.

Вони ще раз попрощалися за руки.

— Ну, до побачення, друже. Хай вам щастить.

— До побачення, сер, до побачення.

Більше він не побачив Евенса.

Коли Евенса не стало з ними, Вінтерборн ураз якось збайдужів до роти. Нових офіцерів він не знав, капітан був йому несимпатичний, і, звичайно, взаємини з усіма тими командирами були зовсім не ті, що з Евенсом. Гендерсон поїхав до Англії, до офіцерської школи. Вінтерборн почував себе страшенно самотнім. Крім того, він з огидою й жахом усвідомив, що втратив мужність. Його походи вдень були тепер зовсім не тяжкі — з півтори милі, тільки й того, що почуєш кілька кулеметних черг та вибухне дорогою тридцять — сорок «скринь». Німці виявили, що за териконом, мимо якого він мав проходити, стоять замасковані кілька танків. І почали туди бити з важких гармат. І ось Вінтерборн відчув, що йому чимраз важче примусити себе йти в той бік і через терен, де падають снаряди. А вночі було ще гірше. Одної ночі він зробив те, чого не робив, ідучи з дорученням: перечекав хвилин із десять, поки обстріл трохи вщухне..

Ці десять хвилин, навдивовижу, врятували йому життя. Вже підходячи по траншеї до штабного бліндажа своєї роти, він почув, що в тому боці впало кілька снарядів. Один із них влучив просто в неглибоку землянку для вістовців і розніс її на цурки; з вістовця Дженкінса, дев’ятнадцятирічного парубійка, що спав там, не лишилося й сліду. Якби Вінтерборн не загаявся на ті десять хвилин, то неминуче загинув би теж. Він почував за собою тяжку вину. Може, якби він не загаявся, хлопця послали б з відповіддю. Та ні, відповідь би довелось нести теж йому, а не Дженкінсові.

Його укривало, підстилка й ранець пропали. Вістовців перевели до такої самої землянки ярдів на двадцять далі. Вінтерборнові прикро було проходити повз вирву на місці своєї давньої землянки. Щоразу згадувався Дженкінс і його дурнувата дитяча усмішка. До війни Дженкінс був розсильним, а потім продавцем у бакалійній крамничці в своєму рідному містечку. Нічим не визначна людина. Читав «Джона Буля» й свято вірив кожному надрукованому там слову. А взагалі не визнавав нічого святого, завжди жартував — не дуже дотепно,— завжди по-хлоп’ячому всміхався й ніколи ні на що не нарікав. Вінтерборнові було жаль його.

Ті тижні, коли Вінтерборн сидів при батальйонному штабі, він пробував читати. Але нічого не виходило. Він знайшов старий номер «Спектейтора» із статтею про Порсона. Автора статті він знав особисто, але щоб згадати, хто ж такий Порсон, йому довелося прочитати всю статтю, і виявилося, що він мусить замислюватись над найпростішими висловами, ніби малописьменний селюк. У розпачі кинув газету й попросив дозволу піти до шиночка. Вина там не було, а міцні напої заборонили. Він сидів там, цмулив несмачне й неміцне французьке пиво й мугикав разом з іншими томмі сентиментальні пісеньки. Згодом він навчився за гроші добувати в каптенармуса зайву порцію рому. Що завгодно, аби забутися.

Під кінець одного з його двотижневих чергувань при штабі батальйону він, як звичайно, з’явився до сержанта:

— Вінтерборн, вістовець четвертої роти, сер. Вертаюсь на передову.

Сержант, стиснувши губи, погортав якісь папери.

— Зараз подивимось, зараз поди-и-ивимось. Так, так. Так, так. Ось воно: номер тридцять один вісімсот дев’ятнадцять, рядовий Вінтерборн Дж. Так. У п’ятницю вас відсилають до Англії на офіцерські курси. Документи одержите в батальйонній канцелярії в четвер о четвертій пополудні, недоторканний пайок — у каптенармуса. У п’ятницю до восьмої ранку з’явитись до коменданта станції, а зі списків роти вас викреслять. Ясно?