Розділ «Смерть героя»

— Що таке? — спитав Вінтерборн.— Що там сталося?

— Томпсона вбило.

— Господи! Тепер Евенс зостався сам! А як же його вбило?

— Шрапнеллю.

— Як воно сталося?

— Німаки пішли в атаку. Томпсон наказав кидати роботу й засісти в траншеї. Сам стояв нагорі, а мені звелів спуститись униз. Шрапнель бахнула просто поруч нього. І п’яти хвилин не жив.

— Господи! Хоч сказав що-небудь?

— Так. Умирав при тямі й спокійно. Сказав мені, як відвести роту назад. Передав уклін Евенсові, тобі й сержантові. Сказав, щоб я взяв у нього в кишені листи й відіслав матері та дружині. Його понівечило страшенно — розтрощило праву руку й праву ногу, поламало ребра, півобличчя обдерло. Взяв з мене слово, що я умовлю Евенca написати до нього додому, ніби він дістав кулю в серце й одразу помер, не мучився.

— От нещастя! Такий славний хлопчина був! Один з найкращих офіцерів у нас.

Внутрішня протигазова завіса піднялась, униз сплигнув Евенсів денщик і стяг з обличчя маску.

— Вінтерборн, до командира, в бойовій готовності.

Вінтерборн поквапно взувся, намотав обмотки, натяг на себе амуніцію, надів протигаз і побіг до офіцерського підвалу під уже звичним градом хімічних снарядів. З подивом, прикрістю й соромом відзначав про самого себе, що мимоволі щулиться, коли снаряд падає близько, і що тепер йому коштує великих зусиль не пригнутись, не припасти до землі. Він лютував сам на себе, обзивав себе боягузом, поганцем, макухою і всякими іншими лайливими словами, які тільки пригадувались. Але тіло його мимовільно щулилось. Він уже дійшов до останньої стадії нервового напруження на війні, коли жахає навіть ворожий аероплан у небі.

Евенс старанно писав щось. Великий підвал здавався вкрай необжитим, порожнім, бо тепер у ньому сиділа одна людина замість шістьох, які жили тут менш як два тижні тому.

— Ви знаєте, що лейтенанта Томпсона вбито?

— Знаю, сер. Гендерсон мені сказав.

— Яка ж це рота, коли з офіцерів зостався я сам, та й солдатів, на щось здатних, менше сорока,— гірко проказав Евенс.— Ось папірець із штабу дивізії — нарікають, що робота в нас посувається куди повільніше, ніж місяць тому. Наче не знають, що був бій, що ми знесилились і втратили дві третини особового складу.

Він замовк, перечитав свій рапорт, згорнув його й протяг Вінтерборнові.

— Віднесіть оце до батальйонного штабу. Я позначив його як «вельми спішно». Якщо полковник спить, нехай розбудять. Коли розпитуватиме вас, поясніть йому наше становище. Я його вже три тижні не бачив. І скажіть, що без відповіді назад не підете.

— Слухаюсь, сер.

— І ще одне, Вінтерборн.