Розділ «Смерть героя»

— Господи! Чого це я спав так довго!

— Я прийшла спитати: хочеш повечеряти зі мною й Реджі?

— А потім він прийде сюди?

— Ні, що ти!

— Я хотів повечеряти з Фанні.

— Гаразд, як хочеш.

— Дай мені другий ключ від квартири.

Елізабет збрехала:

— Здається, він загубився. Але я покину двері незамкнені, як сьогодні.

— Гаразд. Дякую.

— Au revoir[39].

— Au revoir.

Вінтерборн умився й довго щосили тер руки щіткою для нігтів, силкуючись вимити бруд, що глибоко і, очевидно, навіки в’ївся в його загрубілі руки. Трохи все-таки змилось, але пальці ще були помережані темними рисками всяких тріщинок і здавались огидно шерехатими. Він подзвонив до Фанні з телефонної будки.

— Алло. Це ти, Фанні? Це Джордж.

— Серденько! Ну, як там ти? Коли ти приїхав?

— Уже два — ні, три дні. Ти хіба не бачила моєї записки?

— Мене не було вдома, оце щойно вернулась і знайшла її,— збрехала Фанні.

— Ну, дарма. Слухай: ти повечеряєш зі мною сьогодні?

— Серденько, вибач, але не можу. Мене вже запрошено, і я не можу відмовитись. От досада!

«От досада, кажучи твоїми словами! Та дарма, цей візит не затягнеться надовго, і...»