Розділ «Смерть героя»

Смерть героя

Гляньте, як ми розважаємось! Та коли ж і повеселитись, як не замолоду. Бо живеш на світі лиш раз, та ще й в Англії. І те, й інше — не жарт, як від одного, так і від другого можна вмить посивіти. Бо, щоб ви знали, нема на світі іншої країни, де було б так багато старих дурнів і так мало молодих.

Горейс Уолпол

Від автора

Цей роман у надрукованому вигляді трохи відрізняється від рукопису. На мій подив, видавці сказали мені, що декотрі, слова, звороти, фрази і навіть цілі уривки, виявляється, нині в Англії вважаються нецензурними. Я не описував нічого такого, чого не бачив у житті, не казав нічого такого, чого б не вважав за щиру правду. Я не мав ані найменшого наміру лоскотати чиюсь підозріливу уяву; якби я хотів це робити, то обрав би менш поважну й трагічну тему. Але я мушу скоритися думці людей, краще обізнаних із поширеними поглядами, ніж я. Тому я попросив видавців усунути з книжки все, що може здатися непристойним, і замінити всі пропущені слова крапками. Коли щось «непристойне» й лишилося, винен, звичайно, я. На мою думку, краще хай книжка вийде скаліченою, ніж я маю казати те, чого не думаю.

En attendant тіеих.[2]

Р.О.

До Олкота Гловера

«Любий мій Оле! Пам’ятаючи філіппіки Джорджа Мура проти передмов, я, мабуть, краще викладу в листі до тебе те, що хотів сказати тут. Хоч ти трошки старший за мене, одначе, по суті, належиш до одного зі мною покоління — до тих, хто провів дитячі і юнацькі літа, ніби Самсон, у зусиллях розірвати пута вікторіанськоі доби і чиє раннє змужніння збіглося зі світовою війною. Дуже багатьох наших ровесників спіткала передчасна смерть. Але ми мали щастя — чи нещастя — вціліти.

Я почав писати цю книжку майже зразу після укладення перемир’я, в невеличкому бельгійському сільці, де ми були на постої. Пригадую, всю околицю завалило снігом, а палива у нас було дуже мало. Потім настала демобілізація, і в намаганнях пристосуватись до мирного життя я поставив на книжці хрест. Відклав її й більше до неї не вертався. Та спроба виявилась передчасною. А потім, рівно через десять років — майже день у день,— мене знову щось підштовхнуло писати, і я розпочав книжку наново. Ти, я знаю, з багатьох причин прочитаєш її прихильно. Але я не можу сподіватись такої ласки від інших.

Ця книжка — не твір романіста-професіонала. Очевидно, це взагалі не роман. Мені здається, щодо роману деякі умовності форми й методу вжє піднесено до рангу непохитних законів, і на них дивляться з просто-таки забобонною шанобою. А я зовсім знехтував їх. Я виправдовуюся тим, що кожному вільно писати, як йому заманеться. Мені кажуть, що я в цьому романі припустився жахливих речей — так, немовби ти в свої п’єси ввів репліки „вбік“ та монологи, а потім посеред котроїсь сцени сам вийшов на кін і взяв участь у виставі. Ти знаєш, як мені було б цікаво, коли б ти зробив так: адже я проти всяких „правил правої руки“ в мистецтві. Я ненавиджу стандартизоване мистецтво не менше, ніж стандартизоване життя. Чи винний я в експресіонізмі або сюрреалізмі, чи ні — не знаю, та мені й байдуже. Я знаю, що я хотів сказати, і я це сказав. І ще знаю, що не намагався бути „оригінальним“.

Техніка письма в цій книжці — коли взагалі в ній можна знайти якусь техніку — та сама, яку я виробив, коли писав довжелезну модерну поему під назвою „Дурень у діброві“ (тобі вона сподобалась). Дехто казав, що це „джазова поезія“; отже, тепер я, мабуть, написав джазовий роман. Ти сам побачиш, наскільки ця техніка відповідна темі.

Сподіваюся принаймні, що ти схвалиш прихований чи відвертий ідеалізм цієї книжки. Попри всі свої сумніви, вагання, зміну поглядів, я завжди зберігав певну частку ідеалізму. Я вірю в людей; вірю в їхню природжену чесність і товариські почуття: без них суспільство не могло б довго існувати. Як часто цю чесність ламають, як часто ці товариські почуття зраджують,— це ти знаєш не гірше за мене. Я не вірю в гучні слова й у деспотизм, навіть у диктатуру інтелігенції. Гадаю, ми з тобою трошечки знаємо, що це таке — інтелігенція.

Дехто з молоді — ті, котрі мають „вершить шляхетне діло, вже забуте“,— думає не так. Як на них, то на гучні слова треба відповідати ще гучнішими. Щирість застаріла. Неістотно, що саме ти маєш сказати іншим; важливо, щоб твої слова їх переконали. І єдина надія в тому, щоб заборонити читати всім, крім кількох привілейованих осіб (вибраних невідомо ким і невідомо за що), а вони вже самовладно наказуватимуть нам, решті, що маємо робити. То що нам, пристати до цієї віри? Я відповідаю за себе й за тебе: нізащо в світі! Звичайно, може, ці юнаки просто полюбляють іронію в дусі Свіфта.

Але, як ти побачиш, ця книжка — по суті, надгробний плач, недолуга спроба створити пам’ятник поколінню, яке багато на що надіялось, чесно боролось і глибоко страждало. Інші, можливо, зрозуміють її зовсім інакше. Та чом би й ні? А ми, гадаю, претендуємо тільки на одне: ми пробуємо висловити те, що здається нам правдою, і не боїмося ні суперечити самі собі, ні визнавати, що помилилися.

Завжди твій

Річард Олдінгтон»,

Париж, 1929;

Пролог