Розділ «Річард Олдінгтон і його роман «Смерть героя»»

За своє досить довге життя, а прожив він трохи більше сімдесяти років, Річард Олдінгтон створив не так вже й багато художніх творів. Крім кількох поетичних збірок («Образи», «Образи війни», «Образи бажань» та ін.), з-під його пера вийшло сім романів: «Смерть героя» (1929), «Дочка полковника» (1931), «Всі люди — вороги» (1933), «Жінки повинні працювати» (1935), «Справжній рай» (1937), «Семеро проти Рівза» (1938), «Знехтуваний гість» (1939) і дві збірки оповідань «Шляхи до слави» (1930), «Смиренні відповіді» (1932).

Не важко помітити, що всі ці твори написані протягом одного десятиліття, яке у творчому відношенні було для Р. Олдінгтона напрочуд щасливим і плідним. Ще раз, уже в середині 50-х років, письменник спробує повернутись до белетристики, створить роман про сповнене пригод життя відомого італійського авантюриста Казанови, але це буде найслабший і найневдаліший його твір. Вичерпавши себе як прозаїк (і не останню роль тут відіграла англійська буржуазна преса, яка вихід кожного його нового роману супроводжувала в кращому випадку — холодним і зневажливим мовчанням, а в гіршому — шаленими безпідставними нападками, навіть цькуванням автора), все подальше життя Р. Олдінгтон присвятив перекладацькій діяльності, літературознавству. Він створив декілька біографій видатних письменників, серед яких Вольтер, Р. Л. Стівенсон, Д. Г. Лоуренс, непересічних політиків тощо. Особливо в’їдливих нападок з боку буржуазної журналістики зазнав письменник після виходу біографії «національного героя» Великобританії полковника-шпигуна Лоуренса Аравійського, образ якого був розвінчаний Р. Олдінгтоном.

Р. Олдінгтон мав бурхливий письменницький темперамент, а перо — гостре й безжальне, він висміював різні вади не тільки своїх ворогів, нерідко перепадало «на горіхи» й друзям, тим, кого він щиро любив і поважав. Образ не прощав ніколи й нікому.

На відміну від буржуазної Англії, яка не могла пробачити Олдінгтонові критичного пафосу його творчості, незалежності в поведінці, в нашій країні романи письменника, починаючи з тридцятих років, тобто з моменту виходу російською мовою його першого твору, користувались надзвичайною популярністю. Він вважався чи не найкращим англійським письменником того часу, а романи «Смерть героя» та «Всі люди — вороги» зостаються серед улюблених книг радянських читачів і понині.

Річард Олдінгтон народився 8 липня 1892 року в містечку Портсі в родині провінційного адвоката. Батько, що зібрав прекрасну домашню бібліотеку, прищепив хлопчику любов до літератури. Майже все дитинство та юність Річарда пройшли в сільській місцевості. Від спілкування з природою стриманої в своїй красі Англії та знайомства з найкращими зразками світової літератури в майбутнього письменника сформувались певні уявлення про красу та правду. Тож викликають тугу описи суто англійських пейзажів у «Смерті героя». Вони виглядають невеличкими острівцями миру й спокою в шаленому морі авторського гніву й сарказму. Саме в поєднанні ліричних відступів з сатиричною патетикою виявляється художня самобутність Р. Олдінгтона, що вирізняє його з-поміж інших англійських сатириків XX ст.

Естетичні підвалини, закладені в дитинстві, виявилися напрочуд міцними. Їх не спромоглися зруйнувати навіть наставники Дуврського військового коледжу, де готували «справжніх чоловіків» — «становий хребет Імперії» (за Р. Кіплінгом) і якому Р. Олдінгтон дає трохи інше визначення, суто сатиричне — «часточка заду Імперії, якому перепадають усі штурхани». Закінчивши ненависний коледж, Річард продовжує свою освіту в Лондонському університеті, але недовго. Через нестатки він змушений кинути навчання і розпочати самостійне життя як журналіст. У цей же приблизно час Олдінгтон приєднується до групи поетів-імажистів — представників формалістичного напряму в англійській та американській поезії, теоретиком і засновником якого вважають американського поета-модерніста Езру Паунда. Незважаючи на молодість, Р. Олдінгтон швидко стає одним із лідерів імажизму.

Перша світова війна, на яку він — здорова, енергійна молода людина, сповнена величних ідеалів,— записався добровольцем і з якої повернувся додому контуженим, виснаженим духовно й фізично, розчарованим ветераном, перекраяла людську й творчу долю Р. Олдінгтона навпіл — на довоєнну та повоєнну. Все, що він напише потім, після війни, нестиме на собі в більшій, чи меншій мірі відбиток пережитого.

1939 року письменник залишив Англію назавжди. Спочатку він оселився в Сполучених Штатах Америки, а 1946 року перебрався до Франції, де й помер у 1962 році. Фактично цей період його життя перетворився на роки вигнання. Сумні роки... Але стався й один — надзвичайно світлий — епізод. Незадовго до своєї смерті Р. Олдінгтон відвідав Радянський Союз. Тут було відзначено сімдесятиріччя письменника, тут він побачив і відчув такі прояви читацької та людської поваги, любові, про які міг тільки мріяти.

Річард Олдінгтон належить до того покоління, яке прийнято називати «втраченим». Коли мова Заходить про це явище, називають трьох авторів, власне три твори, що побачили світ майже одночасно. Це — «На Західному фронті без змін» (1928) Е. М. Ремарка, «Прощавай, зброє» (1929) Е. Хемінгуея та «Смерть героя» Р. Олдінгтона. «Що таке втрачене покоління?» — запитує А. Старцев, автор післямови до чотиритомного російського видання творів Е. Хемінгуея. І пояснює: — Так назвали на Заході після світової, війни 1914—1919 років молодих фронтовиків, тяжко травмованих війною, які не зуміли знайти свого місця в повоєнному світі. Це були немовби невраховані жертви війни, люди, що зазнали поразки, незалежно від того, у військах якої імперіалістичної держави вони воювали, тієї, що перемогла, чи тієї, що визнала поразки. Сама назва походить від Хемінгуея. «Всі ви — втрачене покоління»,— говориться в епіграфі до його першого роману «Фієста».

Але слід відмітити, що коло творців літератури «втраченого покоління» значно ширше і не обмежується, звичайно, трьома авторами. До нього входили романісти, які писали не тільки й не стільки про людину на війні, хоча й цей аспект не залишився поза їхньою увагою, а й про наслідки війни у всіх сферах людського життя. Не випадково і в цих трьох, так би мовити, класиків роману «втраченого покоління» є ще твори, в яких ставляться проблеми адаптації воєнного покоління у мирні часи, переоцінка цінностей, яка виявляється в неприйнятті тієї соціальної системи, що призвела до загибелі мільйонів людей. Неможливо, говорячи про роман «Прощавай, зброє», не згадати «І сходить сонце» Е. Хемінгуея. У Е. М. Ремарка після «На Західному фронті без змін» вийшов роман з промовистою назвою «Повернення додому». Разом з романами Й. Рота («Павутиння», «Готель „Савой“») вони виділилися у свій особливий німецький різновид роману — «про повернення на батьківщину». Про близькі й віддалені наслідки війни разом з Е. Хемінгуеєм писали і Ф. С. Фіцджеральд, і Е. Каммінгс, і Дос Пассос. Англійці О. Хакслі та І. Во не брали безпосередньої участі в воєнних діях першої світової війни, проте гостро відчули процес духовного виснаження майже цілого покоління, нею спричинене, про що свідчать такі романи, як «Жовтий Кром» (1921), «Танок блазнів» (1923), «Мерзенна плоть» (1930) та інші. У цих творах підведено підсумок тому, що сталося з молодим поколінням, зв’язано в тугий вузол минуле з сьогоденням, викладено трагічну історію молодих людей, які чесно воювали, а, після війни не спромоглися знайти свого місця в лицемірному бездушному світі. Особлива увага в названих творах відводилась дослідженню психологічних змін, зрушень у свідомості тих, хто пережив воєнне лихоліття.

Але навіть серед цих першорядних, талановитих творів, перейнятих антивоєнним пафосом, протестом проти кривавого безумства, перший роман Р. Олдінгтона вирізняється масштабністю зображених подій, широкими соціальними й хронологічними межами оповіді, більш реальними оцінками й аналізом суспільних, політичних, духовних, моральних причин, які призвели до світової катастрофи.

Своєрідним продовженням «Смерті героя» можна вважати інший роман Р. Олдінгтона — «Всі люди — вороги». Він присвячений пошукам головним героєм — колишнім фронтовиком Тоні Кларендоном — сенсу буття, його відчайдушним спробам налагодити мирне повоєнне життя. Врешті-решт він, на відміну від більшості героїв цього типу, знайде своє примарне щастя на італійському острові Еа, де поєднає свою долю з долею коханої жінки.

Менше пощастило головній героїні роману «Дочка полковника» Джорджі Смізерс, що живе в провінційному містечку Клів. Її особиста драма зумовлена наслідками війни та «вікторіанським» родинним вихованням. Нещасна дівчина не може знайти собі судженого серед жителів провінції. Вони дурні, нікчемні, самовдоволені. А найкращі юнаки — сильні, красиві, розумні — полягли на полях війни.

Звичайно, розповідь про загублену юність вимагає особливого — гостро драматичного, навіть трагічного тону оповіді. І саме в такій тональності зображуються герої Хемінгуея, Ремарка, Рота. Інша річ — персонажі англійських авторів. У І. Во, О. Хакслі вони трагікомічні, тобто трагічна доля молодого покоління розкривається засобами комічного, вживанням сміху різних відтінків.

Не відмовляється від сатиричної традиції, напрочуд плідної в англійській реалістичній прозі, і Річард Олдінгтон. Взагалі за своєю манерою оповіді він ближчий до Дж. Свіфта, ніж до сучасних йому письменників. Його сатира, в якій переважає пафос заперечення, часто набуває форм експресивних публіцистичних виступів, його твори переповнює не зневажливо-холодна й гидлива іронія, а сарказм — злий, патетичний, нуртівний, неначе вулкан. А з О. Хакслі та І. Во Річарда Олдінгтона єднає прагнення сполучити психологічний аналіз внутрішнього світу людини з критикою негативних суспільних явищ засобами сатири. Але герой першого роману Р. Олдінгтона не постає смішним, він виводиться автором з-під критики, а осміюється лише його оточення, ті люди, той соціальний лад, що спричинили його смерть. Сміх цей не життєствердний, а страшний, гіркий, злий, одне слово — гротесковий. Тому трагічне й комічне не поєднуються в зображенні однієї людини, а чергуються, кожному персонажеві відповідає якась певна тональність. Щодо гротеску, необхідною умовою якого є поєднання різнопланових явищ, різнорідних понять, то письменник створює його завдяки поєднанню комічного, смішного з бридким, жахливим.

Розповідь в романі ведеться від імені бойового товариша головного героя, з яким вони разом навчалися на офіцерських курсах. Оповідач детально відтворює життєвий шлях Джорджа Вінтерборна і в такий спосіб намагається не лише віддати данину пам’яті друга, а й звести рахунки з минулим, з Британською Імперією, цією «старою сукою», яка прирекла хробакам на поталу ціле покоління, загнавши його в окопи війни. До його скорботи й гніву примішується почуття власної провини за те, що він зостався в живих і тим самим зрадив братство полеглих.

Вважається, що в першому романі Р. Олдінгтона немає позитивного героя, що вже сама назва, глибоко іронічна й зла, відмітає найменший натяк на нього. Справді, воєнна обстановка, як її бачить автор,— виснажлива, сповнена бруду окопів, смороду отруйних газів і напіврозкладених трупів — мало сприяє проявам людяності, героїзму. Джордж Вінтерборн не герой, скоріше, він — жертва. Це буржуазна лицемірна Англія протягом усього його короткого життя нівечила Вінтерборна морально й інтелектуально, а після самогубства канонізувала його, занесла в пантеон «героїв», полеглих за Імперію.

Але все ж таки позитивний герой в романі є. Він утілений не в якомусь конкретному образі, а в колективному портреті тих, хто пройшов через окопи першої світової й зберіг у своєму серці почуття солдатського братерства, потяг до справедливості, чуйне сумління. Це і сам безіменний оповідач, якому не дає спокою смерть товариша, це і англійський письменник Олкотт Гловер, теж фронтовик, до якого звертається Річард Олдінгтон з листом-передмовою, розкриваючи задум роману, це й ті прості солдати, що на своїх плечах винесли найтяжчий тягар війни, їм усім присвячені кращі, сповнені високого ліризму сторінки, позбавлені будь-якої сентиментальності.

Цьому особливому братерству й протиставить автор довоєнну Англію, про яку пише дуже докладно і з якої глузує нещадно. Воєнні картини займають порівняно небагато місця в романі. Автор починає з Англії 1890 року, відтворює її соціальний портрет, показує лицемірство, святенництво, твердолобий оптимізм тих часів, коли королева Вікторія осідлала волю народу, а «імущі класи вмостились йому на шию».