Розділ «Смерть героя»

— Чуєш, а що сталося з Фанні? Невже її немає в Лондоні?

— Та ні, навряд.

— А чого ж вона не вечеряла з нами вчора?

— Бо я її не запросила.

— Ти її не запросила? А чого?

Запитання, видно, було неприємне для Елізабет, але вона спробувала відповісти недбало:

— Я тепер не часто зустрічаюся з нею — ти ж знаєш, у неї друзів без ліку.

— Але чому ви не зустрічаєтеся? — вперто допитувався Джордж.— Між вами щось сталося?

— Ми не зустрічаємось, бо я не хочу,— відрубала Елізабет.

Він змовчав. Отже, через нього Елізабет і Фанні стали ворогами! Йому стало ще важче на серці, і він вийшов до своєї кімнати. Навмання взяв з полиці книжку, розгорнув — виявилося, що це «Убивство як одне з красних мистецтв» Де Квінсі. Він зовсім забув про існування цього зразка могильної іронії й тепер тупо дивився на великими літерами надрукований заголовок. «Убивство як одне з красних мистецтв». Як влучно сказано! Він поставив книжку на місце й почав передивлятися своє художницьке причандалля. Елізабет забрала собі всі чисті альбоми для ескізів, папір, полотна — зосталось тільки одне. Тюбики з фарбами позасихали, палітра була вкрита затверділими купками фарби — так вона пролежала ось уже п’ятнадцять місяців. Він старанно почистив її, немовби за те, що в нього брудна палітра, його міг покарати ротний командир.

Він розшукав свої давні ескізи й почав їх переглядати. Невже це він їх намалював? Так, скрізь підписи: «Дж. Вінтерборн». Він подивився на них скептично, тоді неквапно подер усі, кинув у порожній камін, витер сірника, підпалив клапті й став дивитись, як папір корчиться під полум’ям, затліває, тоді зморщується тоненькими листочками чорного попелу. Чимало його картин було акуратними стосиками приставлено до стіни. Він швидко переглянув їх, ніби колоду карт, і так і лишив біля стіни. Зупинився сторопіло, наткнувшись на забутий автопортрет. Невже й це намалював він? Так, підписано його прізвищем. Та де ж і коли він це малював? Він держав невелике полотно в руках, пильно дивився на нього й напружено силкувався пригадати, але так і не зміг. Портрет був не датований, і він не згадав навіть, в якому році виконав його. Він неквапно прорвав полотно ногою, тоді смужками віддер його від підрамника й спалив. То був єдиний його портрет, бо фотографуватися він не любив.

На фронті заборонялося вести щоденники й робити начерки з натури, бо і те, й те, попавши в руки ворогові, могло бути якось використане. Він заплющив очі. І відразу перед ним, ніби навіч, постало зруйноване селище, дорога, що вела до М., порита, осквернена земля, довгий кряж породи, а у вухах задвиготів лункий гуркіт важких снарядів, що вибухали в М. Він вийшов до кімнати Елізабет узяти аркуш паперу та м’який олівець, щоб намалювати цей образ. Елізабет не було, вона десь вийшла. Шукаючи папір і олівець у неї на столі, він перевернув якийсь лист і мимохіть прочитав перші рядки, писані незнайомою рукою: «Серденько! От досада, кажучи твоїми словами! Та дарма, цей візит не затягнеться надовго, і...» Датований цей лист був тим днем, коли він приїхав. Вінтерборн квапливо прикрив листа, щоб не читати далі.

Він вернувся з папером і олівцем до своєї кімнати й почав малювати. На його подив, рука, колись тверда й упевнена, тепер легенько, але помітно тремтіла. Чи це вчорашня п’янка, чи контузія? Він малював далі, але нічого не виходило. Врешті йому набридло класти штрих за штрихом і тут-таки стирати гумкою. А проте вся картина жила в його пам’яті, така яскрава, і він точно бачив, якими засобами слід відтворювати її на папері. Та рука й мозок зрадили його — він навіть забув, як проводити штрих швидко і точно.

Він кинув олівець і гумку на напівстертий ескіз і вернувся до кімнати Елізабет. Вона ще не прийшла. Кімната була тиха, сонячна. Давні завіски в оранжевих смугах зникли — їх замінили довгі широкі штори з щільної зеленої саржі, що не пропускали світла: так вимагали правила затемнення. На столі стояли літні квіти у великій синій вазі й фрукти: на гарному іспанському табелі. Йому згадалось, як три роки тому, майже точно цього самого дня, у вікно влетіла оса, схожа на мініатюрний аеропланчик «фоккер». Джордж і сам здивувався, що йому раптом підступив клубок до горла, а очі налилися слізьми.

Дзигарі на недалекій дзвіниці вибили три чверті. Він глянув на ручний годинник: за чверть перша. Краще піти кудись поснідати. Він зайшов до першого-ліпшого ресторанчика. Офіціантка запропонувала йому консервоване м’ясо — ні, спасибі, консервами він ситий на все життя. Після сніданку він зателефонував на квартиру до Фанні, але нікого не застав. Він потихеньку пішов до неї пішки — не кваплячись: може, вона тим часом вернеться. Але її не було. Він лишив записочку — просив її зустрітися з ним чимскоріш, а тоді сів у автобус і поїхав назад до Челсі. Вдома ліг на ліжко й заснув. Елізабет зайшла до кімнати близько шостої години і навшпиньки вийшла. О сьомій вона розбудила його. Він схопився, прокинувшись умить і цілком, і машинально сягнув рукою по гвинтівку.

— Що там?

Елізабет аж злякалася, що він так зірвався та ще й, підхоплюючись, ненароком штовхнув її, коли вона схилилась над ним.

— Вибач. Як ти схопився! Я не хотіла тебе налякати.

— Дарма. Я не злякався, я просто звик отак схоплюватись у поспіху, розумієш? Котра година?

— Сьома.