Розділ «Смерть героя»

— Так, сер. Може, дасте який папірець — показати там, на передовій?

— Не треба. Сьогодні вже середа. Лишайтеся краще тут, а туди пошлемо нового вістовця, що буде замість вас.

— Слухаюсь, сер.

Юнак, що заступив Вінтерборна, був страшенно радий новій службі. Він не дурний хлопчина, до війни готувався стати шкільним учителем, а тепер дякував Вінтерборнові, наче той сам подарував йому своє місце. Його вклала на місці куля, коли він вискочив із траншеї, виконуючи перше своє доручення. Вінтерборнові почало здаватись, ніби душа його запродана дияволові й тому замість нього щораз убивають когось іншого.

На решту два дні його, власне, звільнили від будь-яких обов’язків. Дозволили щодня ходити до лазні, і він відмився як слід, позбувся вошей. Видали новісіньку спідню білизну, а не ту стару, запрану, повну мертвих вошей, яку їм завжди видавали після лазні, і нові обмотки та штани замість старих, брудних, порваних; подерту шкірянку він здав. Мав парусинову койку і спав по дванадцять годин на добу. За два дні став зовсім іншою людиною, ніж той змучений, приголомшений солдатик, що в дні боїв за висоту 91.

Йому дуже хотілось до Англії, і все ж сильнішою за всі його почуття була апатія. Тепер, коли вже наказано їхати, йому було байдуже: можна б і лишитись тут. Навіщо розтягувати ці тортури? Коли він лишиться тут, раніше чи пізніше його вб’ють — або ж він стане батальйонним вістовцем, а це куди легше й спокійніше, ніж бути піхотним лейтенантом. І все ж таки — можливо, щось добре в цьому є: він побачить Елізабет і Фанні...

Був спекотний літній день. Він ішов прямою, французькою дорогою, по якій двома нескінченними потоками, до передової й з передової, сунули армійські ваговози та гармати. На заставі прискіпливі й підозріливі польові жандарми завернули його назад. Він нагледів невеличкий необгороджений лужок із маками та кульбабою й сів на траві. Важкі гармати били розмірено, неквапливо; у блакиті неба білі клубочки шрапнелі переслідували ворожий аероплан; з далини долітав негучний глухий стугін — у М. вибухали німецькі «скрині». Було так дивно мати не обліплені грязюкою черевики, сидіти на травиці під сонцем, дивитись на лугові квітки, бачити кілька незруйнованих осель, не відчувати постійної напруги й сторожкості. Він сидів, зіпершись ліктями на коліна, а підборіддям — на сплетені руки, й дивився перед себе. Тіло його вже відпочило, але розум його скувала така втома, така байдужість, що він був би радий померти отут на місці без мук, навіть не вертавшись до Англії, навіть не побачившись з Елізабет та Фанні. Він уже не міг витати в мріях, довго й послідовно думати про щось — у голові була або порожнеча й туман, або раптом напливали аж надто яскраві спогади. Здавалось неймовірним, що всього близько семи місяців минуло відтоді, як він покинув Англію,— ні, це сім років! Його сповнювала не те що самозневага — ні, байдужість до себе. Він не зневажав Джорджа Вінтерборна, він просто не цікавився ним. Колись він таки дуже цікавився собою й тим, що йому хотілось робити; а тепер йому було на це начхати, він не хотів робити нічого. Тільки-но послабили хомут військової служби й на кілька годин полишили його на самого себе, як він розкис, розм’як, збайдужів до всього. Якби йому сказали зараз, що його демобілізовано і він може їхати куди хоче, він би не знав, що йому робити — хіба сидіти отут на лужку, дивитись на маки й кульбабу.

Увечері напередодні його від’їзду вістовці та денщики добули рому, пива й шампанського й примусили його випити з ними. Йому нагадували, щоб не забував давніх друзів, щоб не знущався з солдатів, як стане офіцером. Він обіцяв усе, але йому було шкода, що його вже відділяє від них тоненька, невидима риса.

— Подумати лишень! Доведеться козиряти нашому Джорджеві! — сказав один. Справді — подумати лишень! Чи не краще було б лишитися з ними. Він чимало випив і вперше в житті ліг спати п’яний.

На станцію він прийшов за кілька хвилин до восьмої, упрілий від швидкої ходи в повному спорядженні під липневим сонцем. Десь на півночі ревла канонада. Його дивізію через два дні мали перекинути туди. На Іпрі готувався новий великий наступ. Він здригнувся, уявивши зливу начиненого вибухівкою металу, що поре й риє землю, роздирає й січе людські тіла, і гуркіт незліченних вибухів, якого не витримують нерви.

Вислухавши комендантові настанови, він сів у поїзд, що вже чекав на рейках. Вагон був майже порожній, тільки в другому кінці сиділа купка відпускників. Вінтерборн до них не підсів — хотілось побути на самоті.

Німецькі важкі гармати привітали його гідним прощальним салютом. Вони почали закидати снарядами станцію. Його знов охопив той млосний страх перед вибухами; він був певен, що, перше ніж поїзд рушить, у вагон влучить снаряд. Він люто відганяв це передчуття, ніби побороти цей інстинкт страху було єдине, що залишалось йому в житті. А снаряди прилітали по одному, точно через хвилину. Він прислухався, обливаючись потом, і стискав гвинтівку. Або хай поїзд рушає, або хай швидше вже кінець. А поїзд стояв і стояв. Дзі-і-інь! Трах! — праворуч. Дзі-і-інь! Трах! — ліворуч. Дзі-і-нь! Трах! — праворуч. Дзі-і-нь! Трах! — ліворуч. Так він просидів самотній тридцять п’ять хвилин — тридцять п’ять разів «Дзі-і-інь! Трах!» Це було чомусь жахливіше за ураганний вогонь — мука ще нестерпніша.

Нарешті поїзд рушив і повільно почахкав геть зі станції. Вінтерборн сидів тихо, прислухаючись, як вибухи все глухішають удалині. Поїзд набирав швидкість, і скоро стукіт коліс зовсім заглушив їх. До фронту поїзди повзли повільно, а цей мчав на повний хід. Проминав не розбиті снарядами станції, на перонах юрмилися французькі селяни, французькі солдати-відпускники, англійські солдати; Джордж бачив гарні, ніби з картин Коро, тополі, верби, що сріблились на сонці під легким вітерцем; на луках паслись корови, в болітцях жовтіли квітки водяних півників, на високих стеблах біліли суцвіття дикої моркви. Лука з червоною конюшиною та білими стокротками нагадала йому давні дні в Мартінс-Пойнті. Щоб пов’язати себе нинішнього з собою тодішнім, потрібне було величезне зусилля уяви. Він майже здивовано глянув на свою остогидлу солдатську форму, на гвинтівку — як дивно, що той хлопчик через десять років раптом став солдатом. А потім він помітив, що забув сховати в піхви багнет. Той багнет так довго був на гвинтівці, що тепер насилу скинувся. А на цівці,лишивсь іржавий обідець. Вінтерборн дістав проолієну ганчірку й старанно зчистив іржу. Піхви для багнета були повні засохлої грязюки, довелось виколупувати і її.

З Булоні він послав телеграму Елізабет. У порту комендант наказав йому здати зброю й амуніцію, лишити тільки особисті речі. Він поскидав усе з себе й поклав гвинтівку поряд із погнутою каскою, наче виконуючи якийсь дивний прощальний обряд. На пароплав зійшов з невеличким пакуночком у руках: бритва, мило, зубна щітка, гребінець та кілька листів, загорнених у чистий носовичок кольору хакі. А тоді спромігся протягти на борт і ранець та шлейку. Військовий поїзд із Фолкстона до Лондона був повний відпускників та інших військовослужбовців, що поверталися з Франції. Коли поїзд під’їхав до вузлової станції, солдати з’юрмились біля вікон. Поруч із колією тяглась вулиця, і жінки та дівчата, що йшли по ній, або визирали з вікон, чи стояли на дверях, усі махали хусточками, щось гучно кричали, посилали поцілунки. Схвильовані солдати теж махали й гукали у відповідь. Вінтерборна приголомшила неймовірна, майже ангельська врода жінок. Він уже сім місяців не бачив жінки.

Було вже темно, коли приїхали в Лондон, але вокзал Вікторія весь яскрів вогнями. Довгий бар’єр відмежовував юрбу від солдатів, що тислись коло виходу в одному його кінці. То там, то там жінка стискала солдата в обіймах, щирих принаймні в цю хвилину. Плечі жінок здригались від ридань; чоловік застигав на мить, пригорнувши дружину чи дівчину, а потім трохи відштовхував, щоб глянути в обличчя. І вона вмить, зробивши над собою зусилля, ставала весела й безтурботна.

Багатьох солдатів ніхто не зустрічав: вони їхали транзитом кудись далі.

Вінтерборн побачив Елізабет у кінці бар’єру. Вона була в капелюшку з широкими крисами. І знов його приголомшила жіноча врода. Невже таке могло бути — він колись знав таке прекрасне створіння, смів доторкатись до нього? Вона здавалась такою тендітною, такою юною, такою чарівною. І такою елегантною. Він аж позадкував і несміливо дивився на неї через плечі інших солдатів. А вона шукала когось поглядом у натовпі, що проходив повз неї. Двічі подивилась на нього й відвела очі. Він пропхався ближче до неї. І знов вона уважно глянула на нього, й знов почала перебігати очима по інших обличчях. Тоді він рушив просто до неї й простяг уперед руки:

— Елізабет!

Вона стрепенулась, придивилася пильно, а тоді поцілувала його через бар’єр:

— Це ти, Джордже? Як ти змінився! Я тебе не впізнала!