Розділ «Смерть героя»

Вирушили взвод за взводом, потяглись вервечкою по вулиці, засипаній уламками з наново зруйнованих руїн. Ішов сніг. Наткнулись на двох щойно вбитих коней. Шиї з коротко пристриженою гривою підломлені, в великих осклілих очах — передсмертна мука. Трохи далі — розбитий гарматний передок, а поряд — убитий їздовий.

У траншеї вони розминулися з гуртом полонених німців — душ сорок, беззбройних, у касках. Бліді, аж зелені, вони тремтіли. Щоб пропустити англійських солдатів, притислися до стінки траншеї, ніхто не озвався до них і словом.

Сніговій мішався з димом вибухів, і ранок був похмурий, як у Лондоні в листопадовий туман. Солдати майже нічого не бачили, не знали, куди йдуть, що роблять і навіщо. Вони стояли в траншеї цепом і чекали. Нічого не діялось. Бачили тільки колючий дріт, пластівці снігу в повітрі та клапті диму, чули тільки рик гармат та гучнішу зблизька тріскотняву кулеметів. Довкола падали снаряди. Евенс дивився в бінокль і кляв, що ні дідька не видно. Вінтерборн мовчки стояв поруч нього, не скидаючи гвинтівки з лівого плеча.

Вони чекали. Потім прибіг вістовець майора Торпа з наказом. Видно, майор був переплутав позначку на карті й послав їх не туди, куди треба.

Вони поплуганились далі по грязюці й зайняли іншу траншею. І знов чекали.

Потім Вінтерборн біг слідом за Евенсом по землі, що кілька місяців була «нічиєю». В око йому впав кістяк англійського солдата, завислий на німецькому колючому дроті: на черепі ще не каска, а намоклий кашкет. Вони пробігали повз англійських солдатів, убитих того ранку. Їхні обличчя були дивно бліді, руки й ноги якось неприродно вивернуті. Один, видно, блював кров’ю.

Вскочили в німецькі траншеї, повно трупів у сірих шинелях. Вінтерборн спустився за Евенсом до одного бліндажа. Там не було нічого, тільки валялись солома, порваний папір, похідні спиртівки, забута амуніція, сигари. Стояли французькі столи та стільці, на них людське лайно.

Рушили далі. Невеликий гуртик німців ішов назустріч їм, піднімаючи тремтячі руки. Сапери, не дивлячись, пропустили їх.

Загороджувальний вогонь тривав. До перших втрат у саперів спричинились недольоти своїх-таки снарядів.

Майор Торп послав Вінтерборна і про всяк випадок ще одного вістовця з однаковими рапортами до батальйонного штабу. Вони вилізли з траншеї і спробували бігти. Але не змогли. Серце шалено калатало, в горлянці пересохло. Вони майже наосліп побігли підтюпцем — власне; виходило повільніше, ніж би йшли швидкою ходою. Вибухи снарядів неначе штовхали їх уперед. Душив їдучий дим. Важкий снаряд гримнув недалеко від Вінтерборна, і той насилу встояв на ногах. Його трусило, і він не міг стримати дрожу. Зуби цокотіли, хоч він і намагався зціпити їх відчайдушно. Нарешті дістались до знайомого терену, а тоді й до «Саутгемптонської вулиці». В батальйонній канцелярії їх почали розпитувати про бій, але вони знали про нього менше; ніж ті, хто лишався тут.

Вінтерборн попросив води й жадібно вихилив кухоль: І він, і другий вістовець були геть приголомшені, у них аж заплутувались язики. Їм дали по записці з новим наказом і докладні усні настанови, які вони вмить забули.

Коли рушали назад, ураганний вогонь стих до звичайного інтенсивного обстрілу. День уже хилився до вечора. Вони не одну годину блукали в незнайомих траншеях, поки знайшли свою саперну роту.

Ту ніч вони спали в просторому німецькому бліндажі, де аж роїлися пацюки. Вінтерборн крізь сон чув, як вони бігають у нього по грудях і обличчю.

Уранці знову почався ураганний вогонь. Сапери знов стали напоготові в траншеї, а потім рушили вперед крізь дим, крізь порваний колючий дріт, по розритій снарядами землі. Назустріч ішли полонені. Ввечері сапери цілі години надсаджувались, виносячи на ношах поранених, по грязюці, під гуркіт гармат. Майора Торпа поранило на смерть, його вістовця вбило; Гюма і його вістовця теж убило; Франкліна поранило; Пембертона вбило; сержанта Перкінса вбило; санітарів повбивало. Рота просто-таки танула.

Ще через три дні Евенс і Томпсон відвели її рештки, сорок п’ять чоловік, на давні квартири в зруйнованому селищі. Наступ на їхній ділянці фронту не вдався. Далі на південь англійці просунулись на чималу відстань, узяли в полон кілька тисяч німців, але фронту не прорвали; нові ворожі позиції були ще міцніші. Отже, й там невдача.

З вістовців лишилися живі тільки двоє: Вінтерборн і Гендерсон; а що Евенс лишився за командира роти, то Вінтерборн став тепер ротним вістовцем. Обидва сиділи в підвалі на своїх ранцях і мовчали. Обох від утоми й нервового напруження трусило — не  сильно, але безнастанно. А надворі гриміли й гриміли невблаганні важкі снаряди. Раптом обидва в нестямі схопились на ноги: жахливий удар обвалив рештки будинку в другу половину підвалу, за дверима. А ще за мить пролунав другий оглушливий вибух, і їхній підвал з одного краю теж завалився, посипалась цегла, війнуло пилюкою. Вони кинулись надвір по східцях у другому кінці, але враз новий вибух збив їх з ніг, обдавши задушливою хмарою чорного диму.

Вони сяк-так добрались до іншого підвалу, де розмістились рештки одного із взводів, і попросились туди, на ніч, бо їхній підвал пошкоджено. Шестеро солдатів і капрал мовчки сиділи при світлі свічки, тупо вслухаючись у гуркіт вибухів.

Коли на хвильку затихло, вони почули знадвору якісь дивні звуки: спочатку ніби рипіння коліс, а потім немов людський голос, що кликав на допомогу. Ніхто не ворухнувся. Голос покликав знову. Капрал сказав:

— Хто піде?

— А дідька,— озвався котрийсь.— Із мене досить.