Розділ «Смерть героя»

Він біг, стиснувши руки, з очима, повними сліз.

10

Вскочивши в підвал, Вінтерборн побачив, що його товариші застібають ранці та надягають амуніцію з тим гарячковим поспіхом, який виказував велике збудження. Навіть у підвалі за гуркотом гармат не чути було голосів, доводилось кричати.

— Який наказ?

— Чекати в повній бойовій готовності, щохвилини можемо виступити. Ранці скидати надворі.

Вінтерборн також у гарячковому поспіху зібрався, застебнув ранець, прочистив шомполом гвинтівку, примкнув багнет. Вони стояли з гвинтівками в руках під низькою стелею підвалу, готові вихопитись нагору по розбитих східцях, як тільки їх гукнуть. У такі хвилини, хвилини надлюдського напруження, найтяжче — ждати. Їх і жахала несамовита буря, що гриміла нагорі, але й владно чарувала: їм не терпілось пірнути в неї, аби тільки швидше кінець. Німецькі снаряди безперестану гупали довкола, але гуркіт англійських гармат глушив вибухи. Наказ усе не надходив. Вістовці тупцялись, лаялись, а врешті один за одним посідали на ранцях, вслухаючись у канонаду. По східцях збіг униз великий пацюк і почав щось гризти. Він сидів якраз урівень з Вінтерборновою головою. «Чому живі собака, кінь, пацюк, хоч духу в них немає?..» — промурмотів Вінтерборн, досилаючи набій у патронник гвинтівки. Прицілився дуже старанно й натиснув курок; у тісному підвалі постріл гримнув оглушливо, вбитого пацюка аж підкинуло. За якихось десять секунд до підвалу просунулося стривожене, червоне, упріле обличчя під каскою. То був черговий сержант.

— Що тут у вас діється, в бісового батька?

— Шампанське дудлимо — не чуєш, корок бахнув?

— Бодай ви залились тим шампанським! Хтось із вас, ........, вистрелив і трохи мене не вколошкав. Щоб я пропав, коли не доповім начальству про все ваше кодло.

— Овва! Заткни пельку.

— Іди ти...

— Тепер ваш братчик сержант дешевий!

— Дарма, чортяки, біжіть швидше до своїх офіцерів. Ворушіться!

Вістовці кинулись по розбитих сходах угору, вдаючи, ніби націляються в сержанта багнетами, й регочучи, може, трошечки істерично. Опасистий добряга сержант відступив з дороги, сварячись на них кулаком, погрожуючи їм найстрашнішими карами й ласкаво усміхаючись від вуха до вуха.

Для Вінтерборна той бій був якимсь суцільним хаосом без кінця й краю, мішанкою з гуркоту, крику, втоми, тривоги та жаху. Він не знав, скільки днів і ночей уже триває бій, не тямив, що сталось раніше, а що пізніше у пам’яті зяяли великі провали. Але він знав, що на його житті, на його душі лишився глибокий, незгладимий слід. Не можна сказати, щоб із ним сталося щось мелодраматично-разюче: він не посивів за одну ніч і не перестав усміхатись. Зовні він не змінився і поводився так само, як доти. Але насправді трохи схибнувся розумом. Кажуть: «контузія»... Але хто тоді не зазнав тяжчої чи легшої контузії? Зміна в ньому була чисто психологічна, і виявлялась вона у два способи. Він ніс відтепер у собі постійну тривогу, незнане доти почуття страху, йому коштувало дедалі більших зусиль не сахатись, не здригатись від пострілу з гармати чи від будь-якого вибуху. Дивно, але на кулеметний вогонь, куди смертоносніший, він не дуже зважав, а гвинтівок просто не помічав. А ще в його душі поселилася глибока, цинічна зневіра, гнітючий жах перед самим родом людським...

Хаос без кінця й краю. Вістовці, вискочивши із свого підвалу, врозсип рвонули до офіцерського, перебігаючи під градом снарядів від однієї руїни чи вирви до іншої. Вінтерборн, ще не переляканий, спокійно пішов навпростець і прибув перший.

Евенс відвів його вбік:

— Ми підемо окремою групою. Наказ нашій роті — підтримувати піхоту і взаємодіяти з нею. Роздобудьте для мене, поки ще є час, гвинтівку з багнетом.

— Слухаюсь, сер.

Надворі стояв відкритий ящик з набоями, і кожен одержав два запасні патронташі й почепив собі на шию.