Розділ «Смерть героя»

А надворі важкі снаряди вибухали все ближче й ближче. Вони падали по чотири, кожен трохи попереду інших — пристрілювалися. Крізь протихімічну завісу Джордж чув, як через вулицю від прямого влучання завалилися рештки зруйнованого будинку. Від кожного вибуху все в підвалі ледь стрясалось, і полум’я свічки блимало.

Дуже приємно, що Фанні написала. Дуже мило. Вона така щира дівчина... Джордж узяв решту конвертів. Один був з Парижа й містив «Bulletin des Écrivains»[37] — список загиблих та поранених французьких письменників та художників і новини про тих, котрі були на фронті. Він жахнувся, що стільки його паризьких знайомих загинуло. Один абзац був відзначений синім олівцем: трохи запізніла звістка про те, що мосьє Джордж Вінтерборн, «Le jeune peintre anglais»[38], пішов добровольцем у армію.

Ще один лист, пересланий Елізабет, був від лондонського торговця картинами. Той сповіщав Вінтерборна, що якийсь американець купив один його малюнок за п’ять фунтів, але, як почув, що Вінтерборн на фронті, конче захотів заплатити двадцять п’ять. Отож у конверті був чек на двадцять два з половиною фунти — двадцять п’ять мінус десять відсотків комісійних. Вінтерборн подумав, що це нахабство — брати комісійні з подарованих грошей, але... бізнес є бізнес. А який щедрий той американець! Яке дивовижно добре серце! Тут йому платять п’ять франків на тиждень, тож ці гроші ще й як придадуться! Треба написати йому, подякувати.

Останній лист був від містера Апджона, про якого Вінтерборн нічого не чув уже понад рік. Видно, Елізабет попросила його написати, сповістити новини. Містер Апджон натеревенив у листі чимало. Сам він працює на вулиці Вайтгол —«справи державної ваги». Вінтерборнові стало аж весело від думки, що нарешті держава спромоглась оцінити вагу містера Апджона. Містер Шобб поїхав був до Франції, пробув три тижні на фронті, а тепер весь час у тилу. Товариш Бобб дуже гостро виступав проти війни і за те відсидів півтора місяця у в’язниці. Його друзі «прорвались» до якоїсь впливової персони, а та персона — до секретаря когось можновладного, і містера Бобба випустили як «працівника сільського господарства». Тепер він «працює» на фермі, влаштованій якоюсь дамою-філантропкою спеціально для інтелігентів — переконаних пацифістів. Містер Волдо Тобб знайшов своє покликання у військовій цензурі й дуже задоволений тим: хай він не може примушувати людей казати те, що хоче він, зате принаймні може перешкоджати їм писати щось образливе для цієї країни — його другої батьківщини...

Джордж подумки засміявся. Кумедний чолов’яга цей Апджон... Він видобув складаного ножа й почав зішкрябувати з черевиків грязюку, щоб зрештою їх розшнурувати. А надворі вибухали снаряди. Один гримнув зовсім недалеко позад підвалу. Стеля неначе підскочила, щось упало Вінтерборнові на тім’я, свічка погасла. Він попоморочився, поки засвітив її знову. Попрокидались інші вістовці.

— Що, почалося?

— Та ні, просто трахнуло поряд. Зараз лягаю.

— А де ти був?

— Ходив назад на передову, по офіцерів.

— Як дійшли? Всі цілі?

— Всі. Але газу навколо до біса. Без протигаза не виходьте:

— Ну, добраніч.

— Добраніч.

9

Три наступні ночі минули майже спокійно. Газу було не дуже багато, але важкі снаряди сипались безперестану. Та на третю ніч припинився великий обстріл, тож Вінтерборн зміг лягти досить рано і вмить провалився в глибокий сон.

І раптом прокинувся, підхопився й сів. Сто чортів, що це діється? Знадвору чути було жахливий гуркіт і рев, неначе почалося виверження трьох вулканів і знялося десять громовиць. Уся земля двигтіла, немов по ній мчали незліченні табуни коней. Двигтіли й стіни підвалу. Вінтерборн ухопив каску, пробіг повз інших вістовців, що теж із криком посхоплювалися, відсмикнув протигазову завісу — й сахнувся назад. Була ще ніч, але обрій сяяв сотнями сліпучих спалахів. Били дві тисячі англійських гармат, сповнюючи небо й землю громом і полум’ям. Сліпучими вогнями зблискував увесь фронт — із півмилі на північ, а на південь — скільки сягало око. Неначе руки велетня, внизані гігантськими перснями з прожекторами замість самоцвітів, тремтіли в темряві, неначе незліченні діаманти, іскрилися довгим промінням. Спалахи й гуркіт не припинялись і на коротку мить. Із того безперервного реву вирізнялось тільки ще гучніше бухання недалекої дванадцяти- чи чотирнадцятидюймової морської гармати, що била через рівні проміжки, ніби задавала такт у цьому грандіозному танку демонів.

Вінтерборн, спотикаючись, відбіг трохи далі, на вільніше місце, де руїни не так закривали круговид. Присівши за рештками розбитого будинку, він подивився в бік німецьких позицій. Там стояла довга, нерівна стіна диму, яку проривали незліченні тьмяно-червоні спалахи снарядних вибухів. А позаду тієї стіни дедалі густіше зблискували постріли гармат — батарея за батареєю озивалась ворожа артилерія. Гуркіт та вогонь усе наростали, хоча щойно здавалось, ніби вони вже досягли крайньої межі. Вінтерборн бачив, як вибухають недалеко від селища перші німецькі снаряди, але вибухів не чув. У першому блідому світлі ранку ледь видніли великі хмари диму над німецькими траншеями. То була артилерійська підготовка перед давно очікуваним наступом. Вінтерборн відчув, що й серце в нього тремтить, як уся земля разом з повітрям.

Цього страхітливого видовища, цієї приголомшливої симфонії грому годі було змалювати словами. Той пекельний режисер, що поставив цей спектакль, був справжній майстер, супроти нього всі творці величного й жаского — малі діти. Всі звуки перекривало ревище канонади — оглушлива ритмічна гармонія, супер-джаз гігантських барабанів, «Політ валькірій» у виконанні оркестру з трьох тисяч гармат. Темі жаху вторувала невпинна тріскотнява кулеметів.

Було ще надто темно, Вінтерборн не бачив солдатів, що йшли в атаку, але в ньому все стискалось від думки, що кожен із цих жахливих акордів означає чиюсь смерть або каліцтво. Він уявив, як нерівні лави англійських солдатів, спотикаючись, біжать уперед крізь дим, полум’я, ревище і падають під загороджувальним артилерійським вогнем ворога, під кулеметними чергами з резервних траншей. Йому уявилась ворожа передова траншея, вже переорана шаленим ураганом вибухів та летючого металу. Тільки чудом щось могло лишитися живим там, де лютувала ця буря. Вже за перші півгодини цього артилерійського шквалу сотні й сотні людей, напевне, вбило, змісило, роздерло, зім’яло, скалічило. Ураганний вогонь пересунувся з передових траншей на резервні, і страхітливий оркестр загримів, здавалося, ще гучніше. Бій почався. Скоро треба буде «замітати» — кидати гранати та вибухові шашки в бліндажі, де поховалися вцілілі.

Німецькі важкі гармати гатили по М., переорювали ходи сполучення та перехрестя доріг, вергали тонни металу й на руїни селища, де жили сапери. Вінтерборн побачив, як захитався й упав цегляний димар напівзруйнованої фабрики. Два снаряди впали обабіч нього самого, й посипалась земля, каміння, уламки цегли. Він повернувся й побіг до свого підвалу, спотикаючись на вирвах від хімічних снарядів. На очах у нього один будинок, що стояв осторонь інших, розмело одночасним вибухом двох величезних снарядів.