Розділ «Смерть героя»

Минула ще ніч, і друга, й третя, й четверта, а великий наступ не починався. І їх нікуди не переводили. Щоночі вони під артилерійським обстрілом ішли на передову, і працювали там, і вертались на постій — усе під обстрілом, а на постої попадали під град хімічних снарядів. Щодня доводилось по кілька годин не скидати протигазів. А спати могли тільки уривками, та й то боялися заснути.

Вінтерборнова близькість до Евенса і його «освіченість» ставили його в досить двозначне становище. Евенс дедалі частіше давав йому доручення, які звичайно виконують підофіцери. А Вінтерборнове почуття обов’язку примушувало його виконувати такі доручення дуже сумлінно. На одну з ночей було призначено газову атаку — на відплату німцям за їхні інтенсивні обстріли хімічними снарядами. Всі офіцери захотіли побачити ту атаку; вона мала початись за годину до світанку, а тому або хтось з офіцерів повинен був відвести роту на квартири, або ж вона мусила зоставатись на позиціях іще дві години під артилерійським вогнем, яким німці відповідатимуть на газову атаку. Евенс розв’язав цю проблему. Він послав по Вінтерборна:

— Вінтерборн, ми хочемо зостатись тут і подивитись на цей цирк. Може, ви відведете роту? Я скажу сержантові Перкінсу, що цю справу доручено вам; але, звичайно, всі накази віддавайте через нього. А потім вернетесь сюди й доповісте.

— Слухаюсь, сер.

Газової атаки з боку англійців так і не було, зате німці влаштували солідне, як на той час, газове бомбардування. Вони випустили тієї ночі тисяч із тридцять хімічних снарядів, і більшість — по селищу, де стояли сапери, та по його околицях. Останні півмилі рота мусила йти в протигазах, і Вінтерборн боявся, що взагалі її не доведе. Він знайшов занедбану, але ще досить глибоку траншею, що тяглась через селище мало не до їхніх квартир, і повів роту тією траншеєю. Шлях був трохи довший, зате безпечніший. Довкола градом сипалися снаряди, а він не хотів втрат у роті. Вони з сержантом Перкінсом спромоглися довести солдатів до постою цілими. Тоді Вінтерборн сказав:

— Ну, добраніч, сержанте, я ще мушу вернутись на передову, доповісти лейтенантові.

— Невже знов туди підеш?

— Так, лейтенант Евенс наказав.

— Ну й ну! Добре, що не мені наказав.

Вінтерборн натяг протигаз і помацки вибрався з сержантського підвалу. Ніч була тиха, тепла, дуже темна, трохи мрячило — ідеальні умови для газового бомбардування. Легесенький вітерець повівав з боку німецьких позицій. Вінтерборн завагався: місити грязюку в траншеї чи йти відкритою дорогою; та оскільки в протигазі він однаково майже нічого не бачив, то вирішив іти траншеєю — принаймні не заблудить. Помацки йти самому траншеєю, чуючи, як вищать у повітрі, падають та вибухають довкола хімічні снаряди, було досить-таки моторошно. Не раз вони бахкали за кілька кроків від нього. Двічі чи тричі він спотикався й падав у вирви, що з’явились у траншеї вже після того, як він проходив тут востаннє. З півмилі йому довелось іти крізь густе пасмо газу, іти вкрай повільно, в темряві, по грязюці, навпомацки, спотикаючись. І кінця тій дорозі не було. Він ішов з одною думкою: не збитися з дороги. Лівою рукою держався за стінку траншеї, а праву простягав уперед, щоб ні на що не наткнутись у темряві.

Нарешті зона обстрілу лишилась позаду, і він наважився на мить стягти маску, розгледітись. Нюхнувши, пересвідчився, що концентрація фосгену вбивча. Пройшов помацки ще дві сотні ярдів і спробував знову. Газом тхнуло ще досить сильно, але він вирішив ризикнути й скинув маску. Тепер він бачив досить добре й міг іти швидше. Десь за годину до світанку він уже рапортував Евенсові.

— Там у селищі й на півмилі довкола німець просто сипле хімічними, сер,— сказав він.— Тому я так запізнився. Вся околиця просмерділа газом.

Евенс аж свиснув.

— А ми тут, правду сказати, трошки хильнули в бліндажі з піхотними офіцерами, і двоє чи троє таки добре напідпитку.

— Тоді краще зачекати до світанку, сер. Ось вийдіть-но в траншею, самі почуєте, як свистять снаряди.

— Та я й так вірю. Але майор наполягає, щоб іти відразу. Нам щойно сказали, що ніякої газової атаки не буде. Допоможіть мені якось довести їх.

— Слухаюсь, сер.

Майор був тверезісінький, Евенс також цілком володів собою; але решта четверо офіцерів були справді надміру веселі. Поки перевели їх через затруєну зону, набрались лиха. Вони запевняли, що газ давно розвіявся, і все поривалися скинути протигази. На грізні накази майора не звертали ніякої уваги, і Евенсові та Вінтерборнові доводилось раз у раз стягувати маски з себе, щоб умовити п’яних лейтенантів натягти свої. Вінтерборн відчував, як убивчий фосген проникає в легені.

Вони добрались до підвалу, де містилась офіцерська їдальня, вже як розвиднилось. Вінтерборна нестерпно млоїло: він наковтався газу. Майор скинув протигаз і взяв глека для води.

— Бісові денщики, всю воду видудлили! — сердито гукнув він.— Вінтерборн, візьміть отого бідона та принесіть води з кухні.