Розділ «Смерть героя»

— Слухаюсь, сер.

А снаряди й досі невблаганно сипались і сипались із уже посвітлілого неба. До кухні було з сотню ярдів, і Вінтерборна тричі ледве не влучило. Він повернувся до їдальні й поставив бідон на стіл.

— Дуже дякуємо,— сказав Евенс.— Тепер можете йти, Вінтерборн. Добраніч.

— Добраніч, сер.

— Добраніч,— сказав і майор.— Дякую за воду, Вінтерборн. Не слід було мені посилати вас.

— Дякую, сер. Добраніч.

Ближче до дверей у підвалі сиділи за дощаним столом інші офіцери; при тьмяному світлі свічки, встромленої в пляшку, їхні обличчя здавались якимись примарними, їдальня була надійно захищена від газу: всі отвори щільно позатягані укривалами.

— Вінтер... борни! — пробелькотів один з офіцерів.

— Так, сер.

— Збігайте до каптенармуса, принесіть нам пляшку віскі.

— Слухаюсь, сер.

Вінтерборн піднявся по східцях, що вели з підвалу, швидко відхилив надвірню протигазову завіску й вийшов надвір. Фосгеном смерділо так, що він тут же натяг маску. Снаряди падали ще рясніше. Один ударив у стіну будинку, і Вінтерборнові на каску й на плечі посипалась розкришена цегла. Він притиснувся до решток стіни. До каптерки — ярдів із двісті. Мало не чверть милі бігти під цим убивчим градом, бо, бачте, п’яні офіцери ніяк не нап’ються. Вінтерборн завагався. Коли він не піде, це буде невиконання наказу. Він рішуче повернувся й пішов до свого підвалу. І ніхто ніколи й словом не згадав про цей випадок відмови виконати наказ офіцера в фронтових умовах.

Вінтерборн зупинився біля входу до свого підвалу, скинув каску й відтяг униз верхню частину протигазної маски, відкривши очі, але затискача з носа не зняв і великого гумового загубника з рота не випустив. Біластий світанок був холодний і млистий, газові снаряди пшакали так само безнастанно, невблаганно. Він бачив, як вони вибухають: із кожної вирви здіймалася кучерява хмарка жовтого димку. Вся земля була подзьобана такими свіжими вирвами, і всюди валялися свіжі уламки та розкришена цегла. Перед самим входом у вирві від хімічного снаряда лежав неживий пацюк: отже, війна навіть пацюків не щадить! Колись біля цього будинку був садочок, і в ньому ріс молодий, стрункий ясен. Важкий снаряд вибухнув поряд із ним, переломив тонкий стовбур, посік гілля й повалив деревце на землю. Листячко було ще зелене, тільки з одного боку зморщилось, обпалене газом. Трава, ще тиждень тому по-весняному яскрава, тепер пожовкла, пов’яла. Відвернувшись і вже піднімаючи протигазову завісу на вході, Вінтерборн почув свист і гуркіт першого в той день важкого снаряда. Але й хімічні снаряди не перестали падати.

У підвалі було зовсім темно. Вінтерборн скинув протигаз і помацки спустився розбитими східцями, намагаючись не розбудити інших вістовців. Треба було обійтись одним сірником, бо сірників не вистачало, то була коштовність. Повітря в підвалі було важке, затхле, але запах фосгену майже не відчувався. Вінтерборн ледь усміхнувся, згадавши, з яким запалом воював він у казармі за свіже повітря; тепер він радий і затхлому, аби лиш не змішаному з отруйним газом. Він запалив недогарок свічки, повільно скинув з себе всю амуніцію, але протигаз негайно начепив знову. Черевики товстим шаром обліпила грязюка, обмотки й штани пошарпані колючим дротом, усі в брудних та масних плямах. Куля вирвала клапоть із шкіряної куртки, на касці довга, глибока подряпина від снарядного осколка. Він утомився до краю, його млоїло. Йому була знайома фізична втома після тривалого пішого походу, після важкого матчу з регбі, після кросового бігу, але такої безперервної, помалу накопичуваної втоми він досі не знав. Його рухи були тепер мляві, непевні, мов у замученого надсадною працею селянина або старого діда. Нудота наростала, йому хотілось виблювати геть отой запах газу, що ним неначе просякнув наскрізь. Він нахилився над порожнім брезентовим відром і доти силкувався викликати блювоту, поки на очах виступили сльози, але нічого не, вийшло. Йому раптом упало в очі, які брудні в нього руки.

Він уже збирався сісти на свою постіль — укривало та ранець, застелені акуратно складеною прогумованою підстилкою,— коли помітив на ній якийсь пакуночок та кілька листів. Це хтось із вістовців приніс для нього пошту. От молодчага! Пакуночок був від Елізабет — рідненька, все ж таки згадує! От і тепер — прислала все, що він просив, і жодної з тих непотрібних речей, які заведено посилати солдатам на фронт. Але зараз він нічого не чіпатиме, крім свічок: решту вранці чесно поділить між усіма пожильцями підвалу. То було одне з добрих неписаних правил — усі посилки точно порівну ділити на все відділення, щоб кожному дісталась дещиця, а надто — бідним чи самотнім, які не одержують нічого з батьківщини. Кохана Елізабет — не забуває все ж таїш...

Він відкрив конверта; руки в нього ледь тремтіли від утоми й від вибухів, що стрясали землю. Потім на мить задумався, засвітив нову свічку від недогарка, погасив його й дбайливо сховав — віддасть комусь із піхоти. Лист був несподівано ніжний і чарівливий. Елізабет щойно повернулася з Гемптон-Корта, куди їздила подивитись на квіти. Парк прикро занедбаний, писала вона, на Довгій алеї ніяких квітів — садівники всі на війні, та й грошей тепер в Англії на квіти бракує. А він пам’ятає, як вони вдвох гуляли там навесні п’ять років тому? Так, він пам’ятав, і йому серце стислось від раптової думки, що вперше в житті цього року він не побачив навесні жодної квіточки — хоча б первоцвіту. Малесенькі жовті квіточки підбілу, що їх він колись так любив, попалив фосген. Далі Елізабет писала:

«На тому тижні я бачила Фанні. Вона така чарівна та зграбна, як іще ніколи. А капелюшок — чудо! Я чула, що вона дуже зблизилася з одним талановитим молодим ученим; він хімік і робить просто дивовижні речі. Змішує всякі хімікалії, а потім робить спроби з їхніми випарами і вбиває ними десятки маленьких мавпочок. Правда, страхітливо? Але Фанні каже, що це дуже важливе діло для війни».

Його знову занудило. Він повернувся на бік і почав силувати себе до блювоти, але знов нічого не вийшло. Захотілось пити, і він випив з баклаги трохи несвіжої води. Елізабет! Рідненька! Згадує-таки про нього!

Лист від Фанні був вельми жвавий і веселий. Вона побувала там і там, там і там, бачила те й те. А як живеться любенькому Джорджеві? Вона така рада, що на Західному фронті саме немає боїв! А далі писала:

«Я нещодавно бачила Елізабет. Вона здалась мені трохи заклопотаною, але дуже милою. З нею був такий чарівний юнак! Молодий американець, студент із Йєля, покинув навчання й пішов добровольцем у нашу авіацію».