Розділ «Смерть героя»

Він скинув маску й нюхнув повітря. Віяв свіжий вітер, і хоч фосгеном тхнуло ще досить різко, то вже не була небезпечна концентрація. Вінтерборн вирішив ризикнути й скинув протигаз. Земля була густо подовбана конічними вирвами від важких снарядів і подзьобана меншими — від газових. Він побачив один невибухлий і зацікавлено обдивився його. Бурий циліндр, калібр — десь так шість дюймів.

У цьому кінці селища будинки стояли не так густо, і підвали були не зайняті під солдатські квартири. Другі поверхи майже в усіх були розбиті, але перші де-не-де лишились майже цілі. Вінтерборн мимохідь зазирав у кожен будинок. Шпалери давно повідклеювались і лежали пліснявими купами. Підлоги вкривала бита цегла та черепиця, переламані балки, дранка, обвалений тиньк. З-під усього того видніли уламки меблів, погнуті залізні ліжка, подерті постелі та одяг. Пошпортавшись у всьому тому, він знайшов фотографії, листи — чорнило порозпливалось на відвологлому папері,— поламані іграшки, розбиті вазони, атласну вінчальну сукню, геть забруднену, разом з фатою та пом’ятим флердоранжем. Вінтерборн постояв, схиливши голову й дивлячись на ці жалісні рештки розбитих життів, тоді машинально закурив сигарету та й кинув її — вона тхнула фосгеном.

— La gloire[34],— промурмотів він.— Deutschland über alles[35]. Боже, бережи короля.

Дальший дім був не такий пошкоджений; навіть віконниці з простих дощок не зірвані. Вінтерборн зазирнув у вікно й побачив, що всередині нема ні уламків, ні грузу, але все заставлено якимись дерев’яними предметами. Притінивши долонями очі, він побачив, що то могильні хрести. На найближчих він розгледів три літери R. І. Р.[36], а під ними чисте місце для прізвища; нижче стояли назви різних батальйонів з його дивізії, а потім місяць і рік — місце для числа вільне. «Яка передбачливість! — подумав Вінтерборн, наповнюючи біля помпи відро й баклажку.— Як чудово організовано цю війну!»

Близько дев’ятої Евенсів денщик сказав йому, щоб з’явився до командира в повному бойовому спорядженні. Сонний, утомлений, він зібрався, застебнув шлейку протигаза й почепив гвинтівку з багнетом на ліве плече. Прийшов і сів чекати коло офіцерських денщиків; один з них дав йому скибку хліба, вмочену в смалець. Нарешті вийшов Евенс, і вони рушили.

— Мені треба побачити командира мінерів,— сказав Евенс.— Буде нова робота на висоті дев’яносто один. Трохи лівіше від того місця, де працювали ми, ще півгодини дороги.

Вінтерборн скористався нагодою, щоб висловити деякі свої думки.

— Сподіваюся, сер, ви не уразитесь, коли я скажу щось... це не офіційна скарга, розумієте, а просто я так подумав.

— Ну, що там у вас?

— Бачте, сер, по-моєму, нас розквартирували в селищі, а не тримають весь час на передовій, щоб ми краще відпочивали й мали більше сили для роботи. Але тут так не виходить. От хоч би й цієї ночі; Виходить не краще, а гірше. По-моєму, було б куди краще, якби ми розмістились у бліндажах резервної лінії. А так доводиться двічі на день проходити довжелезну дорогу по грязюці; німці б’ють з гармат по транспорту, по польових кухнях, а дістається воно нам, і на передовій ми весь час під обстрілом, і всю дорогу до квартир на нас сиплються снаряди, і ночуємо ми в загазованих підвалах, по яких двадцять годин на добу садять важкими снарядами. Підвали — не захист від прямого влучання. В них ще вогкіше, ніж у бліндажах, і так само темно, і пацюків не менше. На передовій більше шрапнелі та куль, але куди менше важких снарядів; і якби ми мали бодай п’ятнадцятифутові бліндажі, то могли б хоч виспатись, а не схоплюватися що десять хвилин, тільки-но гримне десь коло входу до підвалу. У нас уже чимало марних втрат, сер. Я, коли ви мене викликали, проходив повз кухню, то кухар сказав мені, що один з його напарників цієї ночі наковтався газу. І старший сержант сьогодні аж зелений. Ви б не могли переселити нас у резервну лінію, сер?

Евенс на хвилинку замислився.

— Мабуть, ваша правда. Ні, переселити вас я не можу, це не в моїй владі. Я б і радий. Я попрошу майора, щоб доповів полковникові. Ви кажете щиру правду. За минулий тиждень у нас восьмеро вибуло з ладу на передовій, а дванадцятеро на постої та в дорозі. Але тепер, коли готується велика вистава, боюся, що всі траншеї й бліндажі будуть забиті людьми.

Вінтерборн відчув велику гордість від того, що лейтенант не посміявся з його слів. А Евенс, помовчавши хвильку, додав:

— До речі, Вінтерборн, а вам не спадало на думку, що ви могли б стати офіцером?

— Чом ні, сер; ще в Англії, в учбовому таборі, батальйонний ад’ютант сказав мені про це. По-моєму, йому щось таке написав мій батько. Батькові цього дуже хотілося.

— Ну, то чого ж ви не подали рапорта?

Тепер уже Вінтерборн мусив замислитись:

— Бачте, cep, це досить важко пояснити. З багатьох причин — вам вони, може, здадуться химерією,— у мене було, та й досі є почуття, що моє місце на війні — серед рядових солдатів, на передовій. Я б волів попасти в піхоту, але сапери, гадаю, майже те саме.

— У нас часто шукають добровольців до офіцерських шкіл. Коли хочете, я наступного разу запишу вас, і майор порекомендує вас полковникові.

— Дуже дякую, сер. Я подумаю.