Розділ «Смерть героя»

— Ет, що там! — відказав Евенс.— Машини з червоним хрестом не тільки поранених возять, це давно відома річ.

Удень вони легко знайшли передову. На давніх німецьких табличках були похапцем нашкрябані англійські написи, і самі дивувались, як це їм надало збитися з дороги вночі. На передовій було повно піхоти: хто стояв у дозорі, інші сиділи згорбившись на приступці для стрільби, а ті лежали у вузьких, довгих, схожих на могили печерках, видовбаних у стінці траншеї. Евенс із Вінтерборном знайшли офіцера, і той повів їх показати, де потрібен новий сполучний хід. Евенс щось спитав у Вінтерборна, той обернувся й ненароком зачепив прикладом, солдата, що спав у одній з таких печерок. Солдат і не ворухнувся.

— Міцно сплять ваші хлопці,— зауважив Евенс.

— Так,— утомлено відповів офіцер.— Але хтозна, цей, може, й не спить: може, він мертвий. Санітари занадто потомлені й не можуть винести всіх трупів. Декотрі тут мертві, а декотрі сплять. Доводиться обходити всіх і термосити, щоб добрати діла.

Новий хід, який вони мали викопати, був приблизно назначений: він мав вести від колишньої німецької передової до великої вирви після вибуху міни Конгріва, де влаштували склад боєприпасів. Коли вони рушили оглянути те місце, їх привітав залп вибухів шрапнелі.

— Не заздрю я вам,— сказав піхотний офіцер.— Це чи не найпаскудніше місце на всій висоті дев’яносто першій. Німці гатять сюди день і ніч. Ваш полковник через це погарикався з бригадним генералом, але наші хлопці вже так вимоталися, що більше не можуть копати.

Вибухнуло серією ще кілька шрапнельних снарядів: бах, бах-бах! Пішов смердючий, їдкий зеленувато-сірий дим.

— Новий хід хочуть назвати Нероновим,— додав офіцер прощаючись,— бо тут земля вся чорна від вугільної пилюки та породи, наче пожарище. Ну, бувайте, хай щастить. До речі, стережіться газів.

Копання Неронового ходу виявилося справжніми тортурами. Німці точно пристрілялись до того місця й шалено поливали його вогнем. Проміжки між залпами шрапнелі були не довші, як п’ять хвилин. Евенс із Вінтерборном і Гюм із своїм вістовцем раз у раз обходили саперів, що квапливо, гарячково працювали в пітьмі, аби хоч собі зробити якийсь захисток. Коли поблизу рвалися снаряди, вони припадали до землі. Після першої ночі виявилося, що кожен просто рив нору для себе, замість по порядку копати три ярди ходу — свою норму. В деякі ночі шрапнельний вогонь був такий густий, що Евенс на якийсь час відводив людей у готову траншею. Серед саперів уже були втрати.

Крім того, німці почали вперто, систематично обстрілювати газовими снарядами всі зруйновані прифронтові селища. Почалося це на другу ніч роботи в Нероновому ході. Ще на висоті 91 вони помітили, що німці посилили артилерійський вогонь, і всю дорогу назад від М. у них над головами завивали снаряди. А їхніх вибухів — дивна річ! — не було чути.

— Певне, обстрілюють тили,— сказав Евенс.— Нехай — може, там тепер трохи задумаються та вигадають щось краще, ніж засипати нас дурними інструкціями.

Але, підходячи до селища, вони по звукові збагнули, що снаряди падають зовсім недалеко попереду. Невдовзі стало чутне знайоме «Дзі-і-інь!» — а тоді якесь незвичайно тихе сичання.

— Не може бути, щоб усі підряд не вибухали,— сказав Вінтерборн.

Один снаряд з недольотом упав зовсім близько за бруствером — із тим самим чудним сичанням. І зразу розійшовся якийсь дивний запах, схожий на запах свіжоскошеного й зіпрілого сіна. Евенс і Вінтерборн принюхались і крикнули обидва водночас:

— Газ! Фосген!

Усі квапливо, незграбними руками, понатягали протигази й майже навпомацки пішли траншеєю далі. Вінтерборн та Евенс вилізли з траншеї на дорогу й підійшли до селища. На нього градом сипались хімічні снаряди: Дзі-і-інь! Дзінь! Дзінь! Пш-ш! Пш-ш-ш! Пш-ш! Обидва на мить скинули маски — в повітрі гостро смерділо фосгеном.

Стоячи над траншеєю, Евенс і Вінтерборн допомагали напівсліпим у масках саперам вилазити нагору. Одна за одною проходили повз них гротескні постаті з гумовими обличчями, величезними мертвими очима-скельцями й довгим хоботом, що тягся від маски до коробки з поглиначем, і Вінтерборнові подумалось: наче пропащі душі, що спокутують у новітньому пеклі якийсь жахливий гріх. Входи до підвалів були щільно завішені протихімічними накидками, і все ж газ просочувався досередини. Двоє саперів надихались його, і санітари віднесли їх на ношах: обличчя страшні, на губах піна.

Обстріл газовими снарядами тривав до світанку, а потім припинився. Вінтерборн, трохи зсунувши з обличчя маску, заснув. Доти вони, лягаючи спати, вішали протигаз на гвіздок або клали разом з іншою своєю амуніцією; після тієї ночі завжди, лягаючи, клали його на груди, а маску — напоготові, щоб натягти вмить.

Коли розвиднілося, німці знову почали садити з важких гармат. Вінтерборна розбудив вибух снаряда зовсім недалеко від підвалу. Він довго ще лежав долі, прислухаючись до того «Дзі-і-інь! Трах!» Чути було, як два ще недоруйновані будинки розсипались на груз після прямих влучань. Чи ж то витримали підвали?.. Не витримали. Але, на щастя, в ту мить людей там не було. Потому німці перенесли вогонь ярдів на п’ятсот ліворуч, на якісь там артилерійські позиції. Вінтерборн скористався тою передишкою, щоб умитись. Він вибіг з підвалу в самій сорочці, в протигазі, із брезентовим відром і побачив, що колодязь із помпою поруч його підвалу знищило прямим влучанням. Він знав, що ярдів за триста праворуч є ще одна помпа, хоч ніколи туди не ходив.

Ранок був ізнову холодний, але сонячний, небо, як щодня, всіяне білими клубочками від вибухів шрапнелі. Вінтерборн так уже звик до них, що навіть не помічав. Час від часу згори, ледве чутні, долинали кулеметні черги: війна точилась і в повітрі. А втім, про цю повітряну війну він знав чи не більше, ніж ті, хто лишався в Англії,— про війну наземну.