Розділ «Смерть героя»

Насправді ж у домі Гартлі їжа була хоч і простацька, одначе куди ситніша й різноманітніша, ніж вишукане й скупе меню скнаруватої любої матінки.

Звичайно, потроху почалися сварки. Ізабелла бунтувала й виявляла перші ознаки непогамовної вдачі та особливий хист до барвистої лайки — в цьому мистецтві, не дуже приємному для інших, вона згодом досягла гімалайських висот. Навіть люба матінка знайшла в ній гідну супротивницю, але аж тоді, коли вже мало не два роки промучила Ізабеллу, псуючи їй життя і вдачу. Хай вас бог благословить, люба матінко, ви «молили бога напутити вас», ви «хотіли якнайкраще» і зробили з Ізабелли першорядну суку.

Джорджеві Огастесові дошкуляли, тяжко дошкуляли ці сварки, вони його дивували й прикро вражали. Він усе ще сибаритствував і не розумів, чому Ізабелла не наслідує його.

— Живімо, як і досі, дружною сім’єю, в мирі й любові,— казав він,— будьмо поблажливі одне до одного, У кожного з нас свій тягар (тобто биття байдиків та читання романів), і потребуємо ми тільки трошечки більше любові та всепрощення. Треба молитися, щоб господь дав нам силу й напутив нас.

Спочатку Ізабелла сприймала ці проповіді досить сумирно. Вона вірила, що повинна «шанувати» чоловіка іще трохи побоювалася гордого тону, який Джордж Огастес запозичив у героїв Булвер-Літтона. Та одного дня вона, мавши не дуже стриману вдачу, не стерпіла й висипала Вінтерборнам усе, що думає про них. Джордж Огастес — боягуз, негідник і брехун! І ніякий він не багатій, він справжнісінький злидень! А ще корчив із себе перед її батьком багатого пана, адвоката, насправді ж — не заробляє ані пенса й одружився за двісті фунтів, що дав йому батечко! Вона б не пішла за нього, нізащо б не пішла, якби він не заморочив їй голову подарунками, та катанням у колясці, та обіцянками зробити з неї справжню леді! Краще б їй померти, ніж оце! Краще б їй ніколи й не бачити їх усіх!

Отоді вже зчинилася буря! Той лемент підхопила люба матінка. Затаївши поки що in petto[8] розправу з винуватими, зомлілими від переляку, чоловіком та сином за оті двісті фунтів (а не двадцять), вона сипонула ураганним вогнем на обеззброєну Ізабеллу.

Мовляв, та — невихована дурепа, з неї погана християнка, вона зажерлива — сама призналася, вона спокусила, обкрутила Джорджа Огастеса й зруйнувала тим його блискуче майбутнє...

В цю мить Ізабелла зомліла, але, на превелике нещастя для нашого Джорджа, викидня не сталося — не так завдяки невмілій турботі чоловіка, свекра і свекрухи, як завдяки здоров’ю та життєздатності самої Ізабелли. Тільки любий батечко був щиро засмучений і вдався до мізерних решток свого впливу, щоб, захистити Ізабеллу. А Джордж Огастес відразу скис і тільки вигукував:

— Матусю! Ізабелло! Любімо одне одного! Живімо дружно! Полегшуймо одне одному тягар турбот!

Але його змело бурхливим потоком щирої ненависті, що вирвалася на волю в цій повчальній сценці. Навіть люба матінка забула про своє методистське лицемірство й згадала про нього лише тоді, коли Ізабелла зомліла.

За порадою любого батечка Джордж Огастес на те, що лишилось від двохсот фунтів, повіз Ізабеллу до моря, і таким чином Джордж народився в курортному готелі.

Пологи були важкі, лікарська допомога незграбна й невміла. Ізабелла мучилась майже сорок годин. Вона б неминуче померла, якби не була здорова, ніби молода кобилиця. А поки вона корчилась у муках, Джордж Огастес молився, ходив на коротенькі прогулянки, читав «Лорну Дун», за сніданком та обідом випивав півпляшки бордоського й спокійно спав уночі. А коли йому нарешті дозволили ввійти навшпиньки і глянути на напівмертву жінку, біля якої лежало бридезне, туго сповите немовля, Джордж Огастес підняв руку й перехрестив їх обох. А потім навшпиньки вийшов, подався обідати й на честь великої події замовив цілу пляшку бордоського.

3

Ізабелла й Джордж Огастес так мене гнітять, що я прагну чимшвидше спекатися їх. Але ж, не знаючи батька-матері, неможливо було б зрозуміти самого Джорджа. Крім того, подружжя Вінтерборнів-старших навіть якось заворожує мене — таку силу мають наді мною відраза й зневага до них. Я не можу не думати про те, звідки в них така тупість, обмеженість, чому вони навіть не пробували скинути з себе всю брехню та обман, чому нітрохи не прагнули стати самими собою? Звичайно, кажу я собі, наші великодушні нащадки колись питатимуть у себе те саме й про нас; але одразу ж додаю, що ми все ж таки боролись, ми воювали з облудою та брудом життя, з утертими шаблонами, як воював з ними й Джордж-молодший. Може, й Ізабелла трошечки боролась, але сила інерції та власна норовливість виявились дужчими. Може, двадцять два коханці та балачки про агностицизм і соціалізм (у яких вона змалку й до останку не тямила нічогісінько) теж були своєрідною формою протесту. Але остаточно її подолали економічні причини — економічні причини та ще дитина. Що не кажіть, а вбозтво та ще й дитина в будь-якій жінці заглушать прагнення до духовного розвитку й самоствердження, а коли не заглушать, то викривлять. Ізабелла озлобилась. Щодо Джорджа Огастеса, то в ньому взагалі навряд чи лишились іще якісь прагнення, крім прагнення до сибаритства. Якщо він і досяг чогось у житті, то лиш завдяки тому, що його підштовхувала та діймала Ізабелла. Він був зроду ледащо. А що Ізабелла була неосвічена, свавільна, надміру марнолюбна і, крім того; ще й озлоблена ніжними турботами любої його матінки, то й з неї зробилось ледащо — з вини Джорджа Огастеса. І все ж я куди більше співчуваю Ізабеллі, ніж йому. В ній хоч колись було щось людське. А він ніколи не був людиною — просто ледацюга, нехижий різновид комахи-богомола, нуль, який набував значення лише в сполученні з дружиною.

Коли Ізабелла оклигала настільки, що змогла їхати поїздом,— а може, й трохи раніше,— вони вирушили з дому вдвох, а вернулись утрьох. Між ними з’явилась іще одна ланка — але та ланка не єднала їх, а розділяла. Вони стали «родиною» — одвічним трикутником: батько, мати й дитина, а це сполучення куди складніше, неприємніше й небезпечніше і куди багатше на прикрі несподіванки, ніж інший трикутник — «чоловік, жінка, коханець». Після дев’яти місяців близькості Ізабелла й Джордж Огастес ледь-ледь тільки почали призвичаюватись одне до одного й до свого «коха-ання», коли з’явилося нове ускладнення. Ізабелла інстинктивно відчувала, що й до нього треба якось пристосовуватись, і завдяки їй Джордж Огастес теж почав з невиразним острахом усвідомлювати, що в їхньому житті щось відбувається. Тому він щиро просив бога «напутити його» і всю дорогу від моря до Шеффілда торочив Ізабеллі, що в їхній родині має панувати любов і згода, що кожне має полегшувати другому тягар клопотів, що в них є «коха-ання», а треба ще набути «терпіння» й «поблажливості». Я б не хотів — боронь боже! — опинитися на місці Ізабелли, але залюбки поговорив би п’ять хвилин замість неї з Джорджем Огастесом, щоб викласти йому все про його буцімто ангельське вдома, але геть ідіотське на людях лицемірство.

Отож вони повернулись утрьох, і знов усі почали зітхати, та молитись, та просити в бога напуття й благословення немовляті Джорджеві. (Він був ще надто малий і не міг показати їм дулю, то зробімо це за нього ми, його посмертні хрещені батьки й матері). Розчарування в подружніх утіхах, крах ідеалістичних, честолюбних мрій, з другого боку — чудове здоров’я при вельми примітивній душевній та розумовій організації спричинилися до того, що Ізабелла стала прекрасною матір’ю. Вона палко полюбила оту мізерну грудочку життєвої плоті, зачату з болем і розчаруванням у найманій спальні нудного готелю в нудному містечку на нудному південному узбережжі нудної країни Англії. Вона вся віддавалась турботам про малого Джорджа. Коли вона годувала його груддю, то відчувала в тисячу разів сильнішу фізичну насолоду, ніж від незграбних пестощів Джорджа Огастеса. Вона була схожа на тварину-самицю з дитинчам. Хай Джордж Огастес хоч би скільки вихвалявся перед любим батечком, що він «ладен битись, мов лев, за свою кохану Ізабеллу»,— сама Ізабелла справді ладна була битись, та й билася, за свого малого, як норовлива, битлива, зворушлива й дурна корова. На добре це вийшло чи ні, але вона не дала Джорджеві вмерти маленьким — тобто врятувала його для німецького кулемета.

На якийсь час у чорному від сажі шеффілдському будиночку запанував мир. Ізабелла на вигляд була ще зовсім квола. Та й народження першого онука — це таки подія. Малий Джордж зачарував любого батечка — дідуся. Той купив шість десятків пляшок портвейну і збирався зберігати їх до онукового повноліття, але зразу ж почав потихеньку смоктати те вино, щоб «перевіряти, чи воно добре». Подарував Джорджеві Огастесу п’ятдесят фунтів, яких не мав. І щовечора, коли Ізабелла вкладала малого спати, давав йому на добраніч урочисте дідівське благословення.

— Я певен, бог благословить його! — багатозначно промовляв любий батечко.— Бог благословить усіх моїх дітей і всіх моїх нащадків! — Немовби він був сам патріарх Авраам або перший радник господа бога; а втім, він, здається, так і думав про себе.

Навіть люба матінка-бабуся на якийсь час притихла.

— «Мала дитина напутить їх»,— уїдливо процитувала вона. А Джордж Огастес, узявши за гасло ці святі й натхненні слова, написав ще один методистський трактат про любов та згоду в родині.