Розділ «Смерть героя»

А втім, будьмо, справедливі: Джордж Огастес справді працював три години на день, як усі великі письменники,— він писав. Писав статті, писав оповідання, розпочав «Занепад і загибель Флорентійської республіки» й моторошний роман про Савонаролу, який починався словами: «Одної буремної ночі 14... року на майдані Синьорії у Флоренції можна було побачити дві постаті в чорних плащах; вони йшли через майдан від Ор-Сан-Мікеле до приватної резиденції Лоренцо Пишного, відомої в наші дні під назвою палаццо Строцці».

Бідолашний Джордж Огастес! Запевняю вас: таким, як він, ліку нема. Йому ще треба було багато чого дізнатись. Він мав дізнатися, що якусь вартість мають лише ті книжки, які виникають із власного життєвого досвіду, і писати їх треба власного кров’ю. Він мав ще дізнатися, що за будь-яких часів є повно наслідувачів, які мавпують тих, хто пише так і створює моду,— і цим на якийсь час убивають тих справжніх творців і їхній вплив.

І все ж таки якийсь рік він був власником свого будиночка в Кенті й письменником. Його мрія — хай дурна й вихолощена — здійснилася. Якби він не одружився з Ізабеллою та не зробив їй дитини, то, може, став би цілком пристойним літературним поденником. Але ж він запродався своїй долі...

. . . . . . . . . . . .

і твоє життя само тебе поведе за собою.

А Ізабелла була щаслива — вперше в житті і, може, востаннє. Її чарував власний будиночок у патріархальному Кенті. Що з того, що Джордж Огастес марнував свій час на літературу? Він же мав іще близько ста сімдесяти фунтів і заробляв кілька гіней на місяць статтями та оповіданнями. А для неї це була невимовна радість — мати свій, власний дім. Вона сама обставила будиночок — почасти масивними червоного дерева меблями з п’ятдесятих років, що їх Джордж Огастес привіз із Шеффілда, почасти — за своїм жахливим смаком, бамбуковими столиками та етажерками. Джордж Огастес умовляв її створити «артистичний» стиль, і з усього того вийшла така мішанина громіздких, величезних шаф та комодів червоного дерева, в химерному різьбленні, та з легенького бамбуку, пальм, квітчастого ситцю, фотографій у рамочках, що покійний Оскар Уальд, побачивши цю нісенітницю, вже за півхвилини вдався б у гірку тугу. Та однаково Ізабелла була щаслива. Вона мала свій дім, тримала Джорджа Огастеса під пильним наглядом і в міцних шорах і мала дитину, яку любила з усією силою егоїзму «чистої» жінки; а що найголовніше — там не було любої матінки, що гризла б її та вичитувала їй щохвилини, з кожної нагоди. Славна Ізабелла, яка щаслива була вона в своєму скро-омному мале-енькому домочку! Спробуйте уявити себе на її місці. Уявіть, що вам довелось у такій прикрості зачати дитину, в таких муках народити її, а потім вас отак гризла б, отак попихала б вами, отак знущалась би з вас люба матінка; чи ви не були б щасливі мати власний дім, хоч і скромний, хоч і збудований сяк-так на піску «літератури» та артистичних краваток? Ого, ще й як раділи б! Отож Ізабелла, як уміла, доглядала дитину, сяк-так варила неїстівні обіди, перепланувала крамарям, а борги все росли й росли, жахаючи її... Маленький Джордж через її недогляд захворів на круп і трохи не помер, а вона й далі дозволяла Джорджеві Огастесу залицятись до музи й перебивала йому це діло не більш як п’ять-шість разів за ранок — і почувала себе щасливою!

Та в своїх суєтних ділах на цій планеті, що обертається круг сонця, всі ми схильні забувати, опріч усього іншого, дві важливі обставини. Ми, земляни, існуємо лише завдяки, тому, що день у день поглинаємо різні матеріальні продукти своєї планети; крім того, ми члени нехитрого колективу, що розподіляє ці життєво необхідні продукти за якимись химерними правилами, що насилу-насилу викристалізувалися з хаосу, який панує в наших примітивних мізках. Джордж Огастес напевне забув про ці дві обставини — якщо взагалі коли усвідомлював їх. Чоловік, жінка й дитина не можуть жити весь вік за сто сімдесят фунтів первісного капіталу та ще кілька гіней на місяць. Таке було неможливе навіть у дев’яностих роках минулого сторіччя, навіть при надзвичайній ощадності. А Ізабелла зовсім не була ощадлива. Та й Джордж Огастес теж. Він був скупий, але водночас любив сибаритське життя, і уявлення про таке життя були в нього досить широкі. Спочатку його роздирали сумніви, бо він шанував і вельможного лорда Теннісона з його всім відомою любов’ю до портвейну, і Алджернона Чарлза Суїнберна з його менш відомою, зате неприкритою пристрастю до бренді, та врешті Джордж Огастес вирішив бути оригінальним і повернувся до свого улюбленого бордоського. Але бордоське навіть у дев’яності роки було дорогеньке, і три десятки пляшок щомісяця забирали чималу пайку місячних прибутків, що становили від чотирьох до шести гіней. До того ж Ізабелла була недосвідчена. А в хатньому господарстві недосвідченість теж обходиться недешево! Тому врешті настав час, коли від ста сімдесяти фунтів майже нічого не лишилось, а тих додаткових гіней з кожним місяцем не більшало, а меншало. Та ще й Джордж, малий Джордж підхопив якусь дитячу хворобу, Ізабелла знавісніла й зажадала, щоб викликали лікаря; а лікар, як і будь-який англійський обиватель, гадав, ніби кожен літератор — тюхтій і дурень з повним гаманцем, тож із нього можна спокійно лупити сім шкур, і навідував хворого частіш, ніж було потрібно, а потім надіслав такий рахунок, якого не посмів би послати жодному біржовикові чи мільйонерові. Далі Джордж Огастес захворів на грип і вирішив, що помирає. А потім в Ізабелли почались кровотечі, і їй теж треба було лікуватися. Врешті на банківському рахунку замість лишку в кілька гіней виникла заборгованість у багато фунтів, і люб’язний управитель банку дуже швидко став напрочуд нелюб’язним, коли у відповідь на його чемні нагадування про перевитрату не сипнула манна небесна з грошових переказів.

Ізабеллі стало очевидно — і це давно вже стало б очевидним будь-кому, крім Джорджа Огастеса,— що «кохання» й літературна праця у власному будиночку зазнали цілковитого краху.

Що ж, любий батечко іще раз труснув капшуком — фунт на тиждень, та й татусь Гартлі підкинув п’ять щотижневих шиллінгів. Але ж це означало злидні, а Ізабелла твердо вирішила: коли вже вона вийшла за Джорджа Огастеса задля його багатства, то він має стати багатим або згинути в погоні за тим багатством. І вивела на бойовище весь жіночий арсенал, підкріплений деякими забороненими ударами нижче «морального пояса» та хитрощами, запозиченими в любої матінки. Джордж Огастес спробував був витати вище цієї принизливої життєвої прози, але Ізабелла, як уже сказано, зенітним вогнем підстрелила його. Коли вже їм не стали давати наборг навіть хліба й м’яса, Джордж Огастес капітулював і погодився знов узятись за адвокатство. Він хотів повернутись до Шеффілда, щоб і далі сибаритствувати під пантофлею в любої матінки. Та Ізабелла лишилася непохитною і слушно. Вона відмовилась повертатися до Шеффілда. Мовляв, Джордж Огастес брехнею заманив її в пастку, прикинувшись багатим. А він зовсім не багатий. Він, навпаки, злидень. Але він узяв на себе зобов’язання прогодувати жінку та ще й зробив тій жінці дитину. Тож яке він має право сибаритствувати під крильцем у любої матінки? Тепер він повинен розбагатіти чимшвидше — чи принаймні заробляти стільки, щоб забезпечувати родину. Залізна логіка, якої нічим не заперечиш, навіть озброївшись софізмами.

Тому вони (знов же за порадою Балбері) перебралися до нужденного приморського містечка, що саме почало «бурхливо розвиватись», і Джордж Огастес знову почепив на двері мідну табличку. Але клієнтів не було. Насувалася катастрофа — та саме тоді помер любий батечко. Він не зоставив дітям багатства, але заповів кожному з них двісті п’ятдесят фунтів. І, як не дивно, ті гроші в нього справді були. Люба матінка лишилась у досить «скрутному становищі», але вона мала принаймні стільки, що до кінця днів своїх могла ні з ким не церемонитися.

Ті двісті п’ятдесят фунтів — та ще судова справа Оскара Уайлда — і врятували Джорджа Огастеса. На двісті п’ятдесят фунтів можна було прожити цілий рік. А суд над Уайлдом навіки відстрашив Джорджа Огастеса від естетства й від літератури. Що? Людей вішають за те, що вони ходять у зеленому? Тоді Джордж Огастес носитиме червоне. Після вироку Джордж Огастес, як майже вся Англія, вирішив, що мистецтво й література — химеричні витребеньки й дурна манірність. Я не кажу, що він попалив свої книжки та «артистичні» краватки, але він напрочуд спритно прибрав їх чимдалі від чужих очей. Незрівнянний голос англійського народу пролунав виразно й однозначно, і Джордж Огастес не лишився глухий до того віщування. Та й як він міг лишитися глухим, коли Ізабелла вливала йому це в одно вухо усно, а люба матінка — несподівана, але жадана її союзниця — в друге вухо своїми листами? Нація мореплавців і спортсменів, цілком природно, досягла особливих успіхів у двох споріднених видах мистецтва: втікати з корабля, що тоне, і бити лежачого. Через три місяці після Вироку ви й не подумали б, що Джордж Огастес колись марив літературою. Він одягався, як зразковий філістер,— носив такі високі крохмальні комірці й такі банальні, неестетичні, аж бридкі краватки, що на них, здавалось, лежала Іудина печать. Спонукуваний Ізабеллою, він став масоном, Диваком, Лосем, Серцем Дуба, Бізоном, Друїдом і членом ще бозна-яких загадкових спілок та клубів. Занедбав Флоренцію, забув навіть непогрішного Савонаролу й знову почав молитися, щоб господь напутив його. Щонеділі вони з Ізабеллою ходили до «найкращої» церкви містечка.

Спочатку повільно, далі швидше й швидше почала розширюватись адвокатська практика Джорджа Огастеса, і помалу його опанувала жадоба грошей. Доти Вінтерборни жили в одній кімнатці позаду контори, тепер вони найняли собі невеликий, але дуже пристойний будиночок у респектабельній частині міста. Через два роки найняли й дачу в Мартінс-Пойнті — вельми фешенебельній курортній місцині. А ще через два роки купили велику віллу в Пембері й ще один, менший будинок на околиці «химерного старовинного містечка» Гемборо. Джордж Огастес заходився купувати й будувати будинки. Ізабелла, що виходила заміж, як то кажуть, гола й боса, тепер почала нарікати, що їй дають на особисті витрати «якихось тисячу двісті фунтів на рік». Одне слово, вони процвітали, та ще й як процвітали — поки що...

У них народилася ще одна дитина, потім ще, й ще, й ще одна. Чоловік і жінка, які більш нічого не вміють, завжди плодять дітей, і коли вони поєднані законним шлюбом та спроможні прогодувати своїх нащадків, то здається, що їхній здатності до розмноження немає меж, а тому не буде кінця й лаврам, що увінчують за це їхню доброчесність. Усю свою життєву снагу Ізабелла віддавала примноженню родини; задля цього вона підштовхувала Джорджа Огастеса до всяких прибуткових справ і сама пнулася вище й вище по щаблях достатку й суспільного становища; купувала і обставляла будинки, сварилася з приятельками, принаджувала шейхів, калічила душі своїх дітей, примхливо й безглуздо втручаючись у їхнє виховання, вихвалялася своїм багатством перед родиною Гартлі, звисока трактувала постарілу й уже не таку в’їдливу любу матінку й віддавалася ще багатьом не менш благородним та натхненним ділам. Чи була вона щаслива? Що за питання! Ласкаве провидіння пустило нас у цей світ не для того, щоб ми були щасливі, а для того, щоб ми докучали своїм ближнім і виставляли найнеприємніші риси своєї вдачі напоказ якнайбільшій кількості людей. Чи був щасливий Джордж Огастес? На це я вам відкажу: а чим він заслужив щастя? Він принаймні заробляв багато грошей, а ні ви, ні я цього не вміємо. Він поміняв бордо на віскі, естетів на «англійських класиків» — усіх отих «благородних» письменників, які «витримали випробування часом» і через те стали такими нудними, що ми воліємо ходити в кіно, хоч воно такого випробування не витримувало. Він мав двомісну коляску, якою щодня їздив до контори. Він став Високошанованим Великим Магістром у своїй масонській ложі і тепер мав удосталь отих кумедних медальок та різнобарвних шкіряних фартушків, які, очевидно, надягають «вільні муляри» під час своїх містерій. Він уставив у рамку свій адвокатський диплом та грамоти, що засвідчували членство в спілках Бізонів, Друїдів тощо й розвісив їх у несподіваних місцях, щоб дивувати невтаємничених і пробуджувати в них шанобу. Він мав дуже широку клієнтуру. Років десять так процвітав, що міг дозволити собі не ходити по неділях до церкви.

4

Джордж-молодший, либонь, найдужче любив Гемборо, потім — Мартінс-Пойнт, Пембер — не дуже, а Далборо — місто, де була батькова контора і де він почав ходити до школи,— ненавидів.

Внутрішній світ малої дитини не дуже привабливий. Там є й уява, й цікавість, але все це надто химерне, безладне, «чудне», легковірне. Чи багато важить те, що малий Джордж жебонів про білих омарів, ловив жаб у відерці, гадав, ніби слово «імла» означає захід сонця, і його легко було переконати, що молочний пудинг, якого він не любив, зроблено зі страусових яєць? Звичайно, уява дорослих теж полягає головним чином у тому, що вони самі переконують себе, ніби бачили білих омарів, а їхня поезія — в тому, що вони самі переконують себе, ніби молочний пудинг справді готують із страусових яєць. Дитина принаймні щира, а це вже неабищо. Та загалом душа малої дитини — річ досить нудна.

Розум пробуджується раніше, ніж почуття, цікавість — раніше, ніж пристрасті. Дитина спочатку питає, мов учений: «Чому?» — а вже потім, мов поет: «Як?» Джордж читав початкові підручники з ботаніки, геології та астрономії, й збирав колекцію метеликів, і хотів робити хімічні досліди, й ненавидів грецьку мову. А потім одного вечора світ перемінився. Це було в Мартінс-Пойнті. Цілу ніч над голими пагорбами віяв південно-західний вітер, він то пронизливо завивав угорі в екстазі від власної швидкості, то стихав до уривчастих схлипів, ніби тужив за втраченою силою, а над самою землею невпинно ширилася й ревла буря. Шибки деренчали. Дощ періщив у вікна, сочився крізь щілини, стікав з підвіконня. Море, ледве видне в сутінках, із люттю накидалося на берег, могутніми хвилями било в скелі. По всьому Ла-Маншу маяли білі гриви піни. Навіть найбільші судна поховались у гавані. Під безладну музику тієї бурі Джордж заснув у своєму вузенькому, самотньому дитячому ліжечку, і хто відає, який дух, який Пак, який ельфський дух Краси надлетів з півдня на крилах бурі, сік якого чарівного зілля зронив він на його заплющені очі? Наступного дня теж ревів шторм, помалу стихаючи. Була субота, уроки скінчились рано, гратись надворі було мокро. Після сніданку Джордж пішов до своєї кімнати й заходився передивлятися свої книжки, своїх метеликів, свої скам’янілості, забувши про все на світі. І раптом його розбудило, бризнувши в очі, яскраве сонячне світло Буря вщухла. Останні сизі хмари пошарпаними клаптями повільно пливли по ніжно-блакитному небу. Скоро не стало і їх. Джордж відчинив вікно й виглянув надвір. Густий, важкий запах вогкої землі, задушливий, мов запах гіацинтів, пахнув йому в обличчя; напоєні донесхочу дощем кущі вовчих ягід пахли аж занадто солодко; молоде листячко на тополях тріпотіло й мигтіло під останніми подувами вітру, струшуючи з себе діамантові низочки крапель. Все дихало свіжістю — повітря, напрочуд прозоре, як то завжди після шторму, і чисте, молоде, ще не запашне листя, і мокра трава на безлісих пагорбах. Сонце неквапно й велично спускалось у дедалі ширше озеро рідкого золота, а коли велетенська куля сховалась за обрієм, те золото потьмяніло, перейшло в чисту, ясну, холодну зелень і синь. Заспівав дрізд, іще один, тоді защебетали інші пташки, та помалу спускалися сутінки, пташині голоси стихали, і ось лишилась тільки безмежно сумна й чиста пісня чорного дрозда.

Краса не довкола нас, а в нас самих. У мінливих візерунках нескінченного потоку життя ми розпізнаємо свою власну красу. Світло, форма, рух, блискітки, запахи, звуки раптом починають сприйматись як щедрі «джерела» радості, як виразники внутрішньої життєвої снаги, а не просто як зовнішні прикмети речей. І хлопчик, уперше охоплений ще не звіданим захватом, замислився про таємниці краси.

Знизу долинув пронизливий голос:

— Джорджі! Джорджі! Чого ти сидиш там у духоті! Збігай-но до Гілпіна, треба дещо купити.