Розділ «Смерть героя»

— Джордже, тепер ти вже дорослий чоловік. Ціною немалих жертв ми з матінкою дали тобі незалежну професію. Ти дипломований адвокат, і ми пишаємося — правда ж, матінко, ми можемо сказати «пишаємося»? — що маємо в родині юридичне світило...

Та люба матінка не могла подарувати любому батечку навіть ілюзії влади і, навіть формально не шануючи обмеженої родинної монархії, перебила:

— Твій тато слушно каже, Джордже. Тепер питання: що ти збираєшся робити як адвокат?

Чи квола надія на волю хоч мигнула в жвавому юному умі Джорджа Огастеса? Чи звичка до сибаритського життя, в сполученні зі страхом не послухатись любої матусі, вже перемогла в ньому? Він промимрив щось про те, що «вступить у якусь старовинну солідну лондонську фірму». Почувши «лондонську», люба матінка стала дибки. Хоча містер Гладстон чималу частину свого життя проводив у Лондоні, в методистських колах Шеффілда звикли вважати, що Лондон — оселище нечестя, де повно театрів та непристойних жінок. Крім того, люба матінка не збиралась відпускати Джорджа Огастеса так легко; вона гадала, що він іще повинен чимало попоходити в хомуті синівської покори.

— Я не хочу й слухати про Лондон, Джордже. Коли ти розбестишся в тому жахливому місті, це розіб’є моє серце й посріблить голову твоєму любому таткові (любий татко не любив, коли йому нагадували, що він лисий), зведе нас до часу в могилу. Подумай, що ми відчуємо, дізнавшися, що ти пішов до театру!.. Ні, Джордже, ми виконаємо свій обов’язок до кінця. Ми виховали тебе богобоязливим християнином...— і т. д., і т. ін.

Наслідок, звичайно, був той, що любий Джордж Огастес не поїхав до Лондона. Він навіть не відкрив власної контори в Шеффілді. Постановили, що Джордж ніколи не одружиться (як не рахувати двох-трьох повій, що з ними він без великого успіху спізнався на таємних гулянках у Лондоні, Джордж Огастес був дівичем), а проживе життя з любою матінкою і (побіжно згадано) з любим батечком. Тому в домі вивільнили трохи місця, пробили ще один вхід і почепили там на дверях новеньку мідну табличку, на якій було вигравіровано:

Джорджеві Огастесові були приділені три кімнати, більш-менш відокремлені від решти будинку: спальня, «контора» і «затишненький кабінетик». Зайве казати, що адвокатської практики у Джорджа Огастеса було небагато: хіба вряди-годи люба матінка в напливі честолюбства вмовляла якусь свою приятельку доручити йому складання заповіту або дарчої на земельну ділянку для нової методистської церкви. Куди дівав Джордж Огастес решту свого часу — важко вгадати: мабуть, бив байдики або читав Діккенса, Теккерея, Бульвер-Літтона та Джорджа Огастеса Сала.

Так тривало три чи чотири роки. Люба матінка міцно тримала Джорджа Огастеса в пазурах, присмоктавшись до нього, мов упир, і була дуже задоволена. Любий батечко молився в садку й читав романи вельможного і т. д. Дізраелі й теж був більш-менш задоволений. Джордж Огастес сибаритствував і вважав себе бозна-яким гультяєм, бо час від часу нишком вислизав з дому, щоб побувати в театрі або в повії чи купити якусь книжку з видань Візетеллі. Та був один підводний камінь, якого люба матінка не передбачила. Любий батечко був досить пристойно вихований і освічений: замолоду він по кілька тижнів щороку подорожував, бачив і поле Ватерлоо, і Париж, і Раймсгейт. Після одруження з любою матінкою йому довелось обмежитися Мелверном і Рамсгейтом, бо більше не дозволялось їздити на розбещений континент. Одначе сила традиції така, що Джорджеві Огастесу раз на рік надавався місяць відпустки. 1887 року він побував у Ірландії, 1888-го — у Шотландії, 1889-го — в «Озерному краю» й на прощі коло гробниць двох незаплямованих геніїв — Уордсворта й Сауті. Але 1890 року Джордж Огастес поїхав до «ідилічного Кенту», де містилась садиба Дінглі-Дел і гробниця сера Філіппа Сіднея. А в ідилічному Кенті жили сирени, що підстерегли нашого Одіссея. Джордж Огастес зустрів Ізабеллу Гартлі і сам не зчувся, як безповоротно встромив голову в шлюбне ярмо — не спитавшись у любої матусі. Hic incipit vita nova[6]. Отак був породжений на світ Джордж-молодший.

Родина Гартлі, певне, була цікавіша за родину Вінтерборнів. Ті за все своє життя пальцем об палець не вдарили й були такі церемонно, нудотно, єлейно-святенницьки нудні, як тільки можливо — другої такої родини не було й не буде, вже не кажу, що серед живих і навіть наділених почуттями, а навіть серед просто здатних перетравлювати свої щоденні пудинги. Гартлі були не такі. Це була родина небагатого офіцера. Батечко Гартлі об’їздив усю Британську імперію, всюди тягаючи за собою матінку Гартлі; а та, знов і знов вагітніючи, знов і знов народжувала дитину за дитиною по найнезручніших і найневідповідніших для цього місцях — то в єгипетській пустелі, то на розбитому кораблі, що перевозив солдатів, то серед малярійних боліт Вест-Індії, то на шляху до Кандагара. В них було неймовірно багато дітей — померлих, умираючих і ще живих, будь-якого віку, обох статей. Кінець кінцем старий Гартлі оселився в патріархальному Кенті, на дружининій батьківщині і зажив на убогу пенсію та зовсім мізерну «приватну» ренту з цілою купою нащадків, що всі гніздились на його аж ніяк не геркулесівській шиї. Мабуть, він мав двох чи трьох жінок, страхітливо плодючих. Безперечно, ті давніші місіс Гартлі повмирали від своєї надмірної плодючості.

Ізабелла Гартлі була одна — не питайте, котра по порядку чи від котрої дружини — з дочок капітана Гартлі. Вона була дуже гарненька — природа нагородила її пишною й трохи вульгарною вродою,— з роблено-невинними темними очима, сліпучою усмішкою, з гарненьким турнюрчиком, уся в воланчиках, зі свіжим личком і квітучим здоров’ям. Навіть не вельми освіченому Джорджеві Огастесу вона здавалась чарівно невинною. Але силою вдачі переважала навіть «любу матусю», а до того ж була наділена безмежною, незрівнянною життєвою енергією, що заворожила, полонила, електризувала трошечки тюхтіюватого й схильного до сибаритства Джорджа Огастеса. Він ще ніколи не зустрічав таких. Адже люба матінка дозволяла йому підтримувати знайомство тільки з пухкими, дозрілими матронами-методистками та з «пристойними» юнаками й дівчатами, теж по-методистському взірцево тупими і млявими.

Джордж Огастес закохався по вуха.

Він жив у сільському готельчику, недорогому й досить вигідному, і жив по-сибаритському. Під час тієї відпустки він (підсвідомо) був такий щасливий, вирвавшися з-під опіки любої матінки, що почував себе героєм роману Булвер-Літтона. Він, можна сказати, розпускав павиний хвіст; на початку дев’яностих років, мабуть, сказали б, що він, ясна річ, «розбив» Ізабеллине серце.

Сім’я Гартлі павиних хвостів не розпускала. Вони не приховували своєї бідності й вульгарності, внесеної в родину третьою (чи четвертою) місіс Гартлі. Вони полюбляли свинину і вдячно приймали в дарунок городину та садовину, що їх добросерді англійські селюки накидають тим, кого вважають небагатими. Вони й самі вирощували чимало городини та садовини й держали свиней. Вони варили варення зі смородини й зі слив і никали по всій окрузі в пошуках грибів; єдина «випивка», яку дозволяла собі родина, була «краплинка грогу», потай споживана старим Гартлі після того, як численні його нащадки засинали по троє-четверо в одному ліжку.

Отож Джорджеві Огастесові неважко було розпускати хвіст. Він зумів обморочити всіх, навіть Ізабеллу. Говорив про «моїх предків» і про «нашу віллу». Говорив про своє адвокатство. Дарував їм примірники методистського трактату, який написав у п’ятнадцять років. Він подарував місіс Гартлі чотирнадцятифунтову бляшанку того дорогого (два шилінги три пенси за фунт) чаю, за яким вона тужила весь час, відколи вони покинули Цейлон. Він купував фантастичні речі для Ізабелли — брошку з коралом, примірник «Путі прочанина», оправлений у дерево, вирізане з дверей парафіяльної церкви, де колись на амвоні стояв сам Джон Беньян, індика, річну передплату на «Додаток до „Родинного вісника“», нову шаль, не одну коробку шоколадних цукерок по півтора шилінги за фунт, катав її у відкритому ландо, просмерділому кінською сечею та вівсом.

Гартлі вважали, що він справжній багач. Джордж Огастес жив так по-сибаритському, в такому радісному хвилюванні, що й сам почав вірити в своє багатство.

Одного вечора, прегарного сільського вечора,— місяць, схожий на цитрину, плив над чарівними, мов дівочі перса, пагорбами, а солов’ї щебетали та витьохкували в листі живоплотів, мов шалені,— Джордж Огастес поцілував Ізабеллу під таким живоплотом і мужньо попросив у неї руки. Ізабеллі, що вже й тоді: мала жагучий темперамент, вистачило, одначе, розуму не відповісти на поцілунок і тим показати, що її вже цілували, а може, пробували не тільки цілувати інші «варті уваги» молодики. Вона відвернулась, так що він не бачив обличчя, а тільки гарненьку голівку з вузлом темного волосся а Іа маркіза Помпадур і прошепотіла — так, прошепотіла, бо начиталася повістей з «Хатнього вогнища» та «Родинного вісника»:

— Ах, містере Вінтерборн, усе це таке несподіване!

Та потім здоровий глузд і жадання стати «багатою» перемогли церемонність «Хатнього вогнища», і вона сказала напрочуд тихо та скромно:

— Я згодна!

Джордж Огастес драматично затремтів, обняв її, і вони злились у довгому поцілунку. Вона подобалась йому куди більше, ніж лондонські повії, але він не наважився на щось більше, ніж поцілувати й вигукнути: