Розділ «Смерть героя»

— Ізабелло! Я кохаю тебе. Будь моєю дружиною, допоможи мені завести свій дім. Нехай і моє, й твоє життя минає в нестямі щастя. Якби ж нам не треба було прощатися цього вечора!

Дорогою додому Ізабелла сказала:

— Поговоріть завтра з татом.

І Джордж Огастес, таки наскрізь джентльмен, відказав:

Я б так не зміг любить тебе, кохана,

Якби ще дужче честі не любив.

Другого ранку, як і годиться, Джордж Огастес прийшов до татуся Гартлі з пляшкою портвейну за три з половиною шилінги та свіжим свинячим окостом; він, промулявшись довгенько, червоний, як рак, закидаючи всякі натяки (немовби старий Гартлі не знав від Ізабелли, чого чекати), церемонно, з безмежною урочистістю запропонував узяти на себе утримання Ізабелли до кінця днів своїх.

Чи татусь Гартлі відмовив йому? Чи завагався? Ні, він погодився радісінько, вдячно, захоплено. Поплескав Джорджа Огастеса по плечу — цей чисто солдатський вияв приязні здивував і трохи роздратував манірного Джорджа Огастеса. Містер Гартлі сказав, що й не хотів би кращого зятя, бо певен: з ним його дочка буде щаслива. Розповів два казарменні анекдоти, прикро вразивши ними Джорджа Огастеса; випив два великі келихи портвейну; а потім довго оповідав, як він, бувши прапорщиком, під час Кримської війни врятував британську армію. Джордж Огастес слухав по-синівському терпляче; та година минала за годиною, а розповіді не було кінця, і він насмілився зауважити, що не завадило б сповістити Ізабеллу й матусю Гартлі, які (хоча жоден із двох джентльменів того не знав) підслухували за дверима, вмираючи з цікавості.

Їх обох покликали до кімнати, і татусь Гартлі виголосив невелику промову в дусі старого генерала Снутера, кавалера ордена Лазні, а потім татусь поцілував Ізабеллу, а матуся в сльозах радості й захвату обняла її, і татусь цмокнув матусю, а Джордж Огастес поцілував Ізабеллу. Далі їх зоставили наодинці на півгодини перед обідом, що подавався о пів на другу дня й складався з котлет, картоплі, зеленої квасолі, фруктового пудингу та пива.

Подружжя Гартлі й далі гадало, ніби Джордж Огастес багач.

Та перше, ніж покинути патріархальний Кент, він мусив написати батькові, щоб прислав десять фунтів заплатити за готель і за дорогу. В листі він повідомив любого батечка про Ізабеллу й попросив його обережно повідомити про все любу матінку. «Батько моєї нареченої — старий офіцер,— писав Джордж Огастес,— а вона мила, чиста дівчина; вона щиро любить мене, а я ладен битися за неї, мов лев, і залюбки віддав би життя». Він не згадав про убозтво й вульгарність Гартлі, про їхню зажерливість, про купу дітей. І любий батечко був уже подумав, що Джордж Огастес одружується з родовитою дворянкою.

Любий батечко послав Джорджеві Огастесові десять фунтів і обережно розповів новину любій матінці. Дивно, але вона сприйняла її спокійніше, ніж можна було чекати. Чи то відчула силу Ізабеллиної вдачі та її непохитну рішучість навіть на такій відстані? Чи, може, підозрювала, що синок нишком бахурує, і зміркувала, що краще таке одруження, ніж ходіння до повій? А може, подумала, що варитиме воду з невістки так само, як із Джорджа Огастеса й матиме аж дві жертви відразу?

Вона трошечки поплакала, а молилась того вечора ще більше, ніж завжди.

— Я гадаю, батьку, що нашим сином керувала рука провидіння,— сказала вона.— Сподіваюся, що міс Ізабелла буде йому доброю дружиною й не погребує, пишаючись батьком-офіцером, церувати нашому синові шкарпетки й наглядати за служницями. Звичайно, молодята повинні жити з нами, і я зможу делікатно спрямовувати їхні перші кроки в подружньому житті й подбаю, щоб вона була доброю християнкою. Я молитиму в бога благословення для них.

Любий батечко, не така й погана людина, сказав «Угу!», написав Джорджеві Огастесу дуже пристойного листа, пообіцяв йому двісті фунтів на початок родинного життя й порадив пробути медовий місяць у Парижі або на полях Ватерлоо.

Весілля відбулось навесні в «патріархальному Кенті». Приїхала ціла отара Вінтерборнів — звісно, на чолі з Джорджевими батьком та матір’ю. Люба матінка була зовсім шокована, вона з відразою спостерігала, як неподобно поводяться Гартлі, і навіть любий батечко трохи спантеличився. Та відступати з честю було вже запізно.

Провінційне весілля 1890 року! О боги наших предків, що за видовище! На жаль, тоді ще не було кінематографа. Ви можете уявити собі цю картину? Старигани з довгими бакенбардами, в допотопних циліндрах, бабусі з турнюрами та в чепчиках. Молодики з вислими вусами, з пишними «художницькими» бантами замість краватки, і, можливо, в сірих шапокляках. Молодички з турнюрчиками, в капелюшках із квітами. Дружки молодої в білому. І шафер. І Джордж Огастес, упрілий у новій візитці. І, звичайно, «осяйна» Ізабелла в білій сукні з флердоранжем. І священик, і підписання шлюбного контракту, і весільний сніданок, і святкові дзвони, і від’їзд... Ні, це все надто прикре, воно таке жахливе, що навіть не смішне. Це непристойність. Мені щиро жаль Джорджа Огастеса й Ізабеллу, особливо Ізабеллу. Що видзвонювали дзвони? «Йдіть подивіться... Йдіть подивіться......»

Та Ізабелла, паскуда, тішилася всією огидною церемонією. І написала про неї довгого листа одному зі своїх «вартих уваги молодиків», якого, власне, кохала, але якого знехтувала задля Джорджа Огастеса з його «багатством».

«...Був хмарний день, та коли ми вклякли перед вівтарем, сонячний промінь проникнув у церковне вікно й ласкаво осяяв наші схилені голови...»

Як могли вони дійти до такої нісенітниці? Але ж дійшли, дійшли, дійшли! І вірили в неї. Якби хоч вони не сприймали її поважно, тоді ще лишалась би якась надія. Але ж ні! Вони вірили в усю цю нудотну, солодкаву, лицемірну нісенітницю, вони вірили в неї. Вірили з усією надлюдською силою, властивою тільки невігласам.