Розділ «Смерть героя»

Перші чотири роки Джорджевого життя минули серед невпинних пересварок, недолугості й злиднів. Сам він, звісно, цього не усвідомлював, а щоб визначити, якої шкоди все це завдало його підсвідомості, треба кращого психолога, ніж я. Гадаю, що об’єднаний вплив любого батечка й любої матінки, матусі й татуся Гартлі, Джорджа Огастеса й Ізабелли виявився важкою гирею на його ногах, коли він уперше вийшов на життєві перегони. Я сказав би, що на цих перегонах Джордж не мав ані найменших шансів здобути приз, і ставити на нього можна було хіба сім проти ста. А втім, я повинен тільки по змозі точніше описувати події; полишаю читачеві самому робити висновки та зважувати всі «за» і «проти».

Джорджеві не було ще й півроку, коли в шеффілдському домі знов почалися сварки, і то ще злісніші та несамовитіші. Люба матінка була певна, що мусить захищати від зазіхань свою владу й учення Джона Веслі. Ізабелла воювала за себе, за свою дитину і — хоч сама того не розуміла — за ті крихти людського, які, може, ще збереглися в душі Джорджа Огастеса.

На той час Джордж Огастес став уже справді нестерпний. До Шеффілда повернувся один його знайомий ще зі студентських часів, такий собі Генрі Балбері, купив адвокатську практику й тепер процвітав. А Джорджеві Огастесу лишалося тільки заздрити. Балбері прослужив три роки в одного лондонського адвоката і тепер так перед усіма хизувався, наче він був лорд-канцлер, Красень Браммел і граф д’Орсей в одній особі. Він зверхньо опікувався Джорджем Огастесом, а той вдячно крутив перед ним хвостом. Балбері знав усі наймодніші п’єси, всіх наймодніших акторок, наймодніші книжки. Він зареготав, побачивши, що Джордж Огастес читає Діккенса та «Лорну Дун», і познайомив його з Моррісом, Суїнберном, Россетті, Рескіном, Гарді, Муром і молодим Уайлдом. Джордж Огастес страшенно схвилювався й зробився естетом. Якось до Шеффілда приїхав зі своїми лекціями Пейтер, і Джорджа Огастеса так вразили його розкішні вуса, що він зомлів, і його довелось відвезти додому візником. Нарешті Джордж Огастес знайшов своє покликання! Він усвідомив, хто він такий: мрійник, що народився невчасно. Йому слід би, як Антіноєві, під звуки флейт та віол пливти з імператором Адріаном повільними водами стародавнього Нілу! Йому б сидіти під напахченим шовковим балдахіном поруч із Зенобією, і хай би цілі колони голих чорношкірих рабів-ефіопів з лиснючими від оливи та нарду тілами складали до його ніг скарби пишного Сходу. Він старіший за скелі, під якими сидить. Він витонченіший за тонку музику, і для нього є глибокий зміст у кожному відтінку світла, в кожному рухові тіней, у всіх мінливих обрисах гнаних вітром хмар. Він вмістив у собі Вавілон і Тір, він теж оплакував прекрасного Біона. В Афінах він лежав у вінку з фіалок на бенкеті, де Сократ дискутував з Алківіадом про кохання. Та найсильніша була в ньому запаморочлива пристрасть до середньовічної й ренесансної Флоренції. Він ніколи не бував у Італії, але любив хвалитись, ніби вивчав план цього міста так довго й так ретельно, що знайшов би в ньому дорогу з зав’язаними очима. Він не знав ні слова по-італійському, але захоплено говорив про Данте і «його оточення», критикував Гвіччардіпі за педантизм, спростовував Макіавеллі й був першим — після Роско — авторитетом у всьому, що стосувалось доби Лоренцо Медічі та Лева X.

Одного чудового дня Джордж Огастес заявив удома, що вирішив покинути адвокатство й стати літератором.

В англійській родині часом можливі незгоди — адже й найкращі друзі часом сваряться,— та коли йдеться про поважні справи, тоді можна не сумніватися: всі члени її об’єднаються в одну силу. Слава богу, щодо цього можна бути певним: кожна англійська родина одностайно виступить проти будь-якого зі своїх членів, якщо він наважиться безсоромно вдаритись у літературу чи мистецтво (це, звісно, не стосується непорочної літератури про шейхів та вишуканого живопису в дусі Джона-Еверетта Міллеса). Нехай у такі непристойності вдається безсоромний континент, а в нас це личить хіба якимось звироднілим декадентам, хоча й від їхньої скандальної мерзоти слід би очистити наше життя залізною рукою поліції. Велика англійська середня буржуазія, ця жахлива непохитна опора нації, визнає тільки мистецтво й літературу, застарілі на півстоліття, засушені, кастровані, обстрижені цензурою, підсолоджені сентиментальною облудою, бо такий смак у англізованого Єгови. Англійська буржуазія й досі є непохитною твердинею філістерства, об яку марно бився Байрон і над якою нездатні були піднестись навіть Арієлеві крила. Отже — стережися, друже мій. Поспішай натягти на себе слизьку маску британської нещирості, британського страху перед життям — інакше тебе розчавлять. Ти можеш сховатись на якийсь час. Можеш думати, що знайдеш компроміс. Ні, не знайдеш. Або мусиш продати їм душу, або тебе розчавлять. Хіба що втечеш на чужину.

А за часів Джорджа Огастеса було, мабуть, ще гірше; крім того, він взагалі був тільки карикатурою, і не варто за ним шкодувати. Зате в Ізабеллі буяла життєва сила, їй би слід було знайти вихід, а не заганяти ту силу назад, щоб вона обернулась на їдку трутизну. Та навіть жалюгідні спроби Джорджа Огастеса прибитися до естетів чи літераторів свідчили про якусь внутрішню боротьбу, якісь зусилля створити своє власне життя. Звичайно, то була втеча, кволе, несміливе бажання втекти до країни марень; та якби ви були Джорджем Огастесом і жили під орудою любої матінки в Шеффілді 1891 року, то й ви б жадали втекти. Ізабелла була проти цієї нової фанаберії Джорджа Огастеса, бо вона теж хотіла втекти. А для неї втеча була б можлива тільки тоді, коли б Джордж заробляв досить грошей, щоб вони могли з дитиною вибратись від любих матінки й батечка. Вона вважала, що будь-який прерафаеліт — то безглуздий слинько, й була не дуже далека від правди. Вона вважала Томаса Гарді надто похмурим і аморальним, Джорджа Мура — надто легковажним і аморальним, а молодого Оскара Уайлда — надто нездоровим і аморальним. Та вона читала їхні невмирущі твори лиш побіжно, уривками; надихало її непохитне інстинктивне переконання, що в Джорджа Огастеса тепер повинна бути єдина мета життя: забезпечити її й дитину і вивезти їх геть із Шеффілда, від любої матінки.

Любий батечко і люба матінка теж вважали ці нові витребеньки Джорджа Огастеса безглуздими й аморальними. Люба матінка прочитала перші сторінки одного з романів Томаса Гарді, а тоді вкинула «цю непристойність» у кухонну плиту. Потім улаштувала синові жахливий скандал. Підтримуваний підступним Балбері (а той ненавидів любу матінку так, що навіть відступив Джорджеві Огастесові кілька дрібних справ, давши йому заробити за півроку 70 фунтів), Джордж Огастес, який досі ніколи й не пробував відстояти свою незалежність, чи заступитись за Ізабеллу, чи взагалі обстояти щось важливе, тепер став на захист Томаса Гарді й своєї жалюгідної, фальшивої пози естета. Джордж Огастес замкнув усі свої дорогоцінні новомодні книжки, в шафі, ключ від якої завжди носив із собою. І щодня по кілька годин сидів, замкнувшись у своєму «затишному кабінетику» й віддаючись там «літературі», а за дверима безсило гуркотіли громи ображеної родини. Та Джордж Огастес лишався непохитний. Він накупив собі «артистичних» краваток, трохи не щовечора зустрічався з Балбері й далі «віддавався літературі». А підступний Балбері дійшов до того, що вмовив одного свого приятеля, який по-аматорському видавав у Лондоні мистецький журнальчик, надрукувати статтю Джорджа Огастеса під заголовком «Клеопатра — віковічне чудо». За статтю Джорджеві Огастесу заплатили цілу гінею, і родина шанобливо притихла на добрий тиждень.

Та в домі й далі панував злобний страх перед Незнаною Непристойністю, тож сварки були неминучі. А оскільки Джордж Огастес дуже щільно зачинявся в своєму «затишному кабінетику» й не виходив для участі в сварці навіть тоді, коли люба матінка владно грюкала в двері й гучним голосом нагадувала йому про обов’язок перед богом, матір’ю та суспільством, ті сварки неминуче мусили точитись між любою матінкою й Ізабеллою.

І ось однієї ночі, коли Джордж Огастес уже спав, Ізабелла потихеньку встала і витягла в нього з гаманця п’ять фунтів. А вранці, як звичайно, вийшла з дитиною ніби на прогулянку, подалась на станцію й утекла в патріархальний Кент до татуся й матусі Гартлі. Безперечно, це був не найвідважніший вчинок у житті Ізабелли — згодом вона зопалу ще й не таке витинала,— зате, з її погляду, чи не найрозумніший. То була перша з її відчайдушних спроб примусити Джорджа до дії. У такий спосіб вона нагадала йому, що він узяв на себе певну відповідальність, а відповідальність — це така річ, від якої не можливо ухилятись довіку. Гарматним обстрілом Ізабелла вигнала його з бліндажа матусиної тиранії, а врешті зенітним вогнем збила з емпіреїв естетства й літератури.

Та вона не принизила ні себе, ні Джорджа Огастеса в очах родини Гартлі. Вона розрахувала — й цілком резонно,— що він відразу прилетить за нею зі страху перед тим, «що скажуть люди». Отож вона послала татусеві й матусі телеграму, що приїде на кілька днів погостювати (а вони були вже звичні до її несподіваних вихваток), а Джорджу Огастесові зоставила на туалетному столику в спальні записку — трагічну записку, закрапану справжніми, непідробленими слізьми. Додому привезла кілька дешевеньких подаруночків і так добре грала свою роль, що спочатку навіть у матусі Гартлі виникла тільки дуже невиразна підозра: щось тут, мовляв, не так.

Згуртована любов’ю родина в Шеффілді трохи злякалась, коли Ізабелла не повернулась до підобідку; але всіх охопив справжній переляк — а любу матінку несамовита лють,— коли Джордж Огастес Знайшов Ізабеллину записку й сказав, що там написано.

— Треба негайно розшукати її й вернути,— рішуче заявила люба матінка, вже зачувши запах крові.— Вона зганьбила себе, чоловіка й усю родину. Я давно помічала, що вона молиться з нами неуважно. Треба її провчити як слід. У недобру годину Огастес одружився з нерівнею. Хай же тепер їде й забере її з тієї вульгарної міщанської родини... Подумати лишень, що наш синочок потрапив у таке аморальне оточення.

— А що як вона звідти не поїде? — озвався любий батечко: він стільки натерпівся за все життя від любої матінки, що тепер співчував Ізабеллі.

— Треба її примусити! — відказала люба матінка.— Огастесе! Ти повинен виконати свій обов’язок і утвердити свій авторитет у подружжі. Їдь по неї сьогодні ж!

— Але що скажуть люди? — промимрив пригнічений Джордж Огастес.

Від цих фатальних слів навіть на обличчі любої матінки, поблідлому за півсотні років притаєної злості й лихої вдачі, проступила краска. Що скажуть люди? Що скажуть люди?! Справді, що? Що скаже священик? Що скаже місіс Стендіш? А місіс Грегорі? А міс Стінт, що має дядька, теж священика? А кузина Джоун? Адже в неї око, як у шуліки, а нюх на скандали та на всяке смердюче паскудство гостріший, ніж у зголоднілого кондора з Анд! Що вони скажуть? Ну звісно, що молода місіс Вінтерборн утекла з залізничним кондуктором Великої Західної. Скажуть, що малий Джордж виявився на чверть чорношкірим унаслідок тривалого перебування капітана Гартлі з дружиною у Вест-Індії; а через те, мовляв, молодшу місіс Вінтерборн із дитиною і хутенько відіслали чимдалі від дому. Скажуть, що в родині Вінтерборнів з’явилась «жахлива хвороба» і що Ізабелла втекла від них із зараженою дитиною. Казатимуть також речі, ближчі до правди, а тому ще дошкульніші. Казатимуть, що Ізабелла вже не могла витерпіти знущань любої матінки і тому втекла — з коханцем чи й сама. Казатимуть, що Джордж Огастес неспроможен утримувати родину і що Ізабеллі остогидло його байдикування та всі оті дурні книжки. Казатимуть... та чого лишень не казатимуть! А Вінтерборни, єдині серед усього людства, були дуже чутливі до того, «що скажуть люди».

Тож коли Джордж Огастес пригнічено спитав: «А що скажуть люди?» — навіть грізне військо тосканське, тобто люба матінка, на мить принишкла. Але скоро незламний дух (той самий, що прославив Британську імперію) повстав знову, і люба матінка, уклавши план походу, почала віддавати накази, такі точні і ясні, що в неї не вадило б повчитися всім командирам бригад, батальйонів, рот і взводів. Служниць треба негайно повідомити, що молоду господиню несподівано викликали до Кенту, бо її батько захворів. Так і зробили, причому негайно, але ця воєнна хитрість особливого успіху не мала, оскільки служниці з невимовною радістю підслухували за дверима ту розмову у вітальні. Потім люба матінка поклала собі, що того ж таки дня провідає найшановніших сусідів і всім їм ніби між іншим скаже, що «наша Ізабелла» мусила несподівано... і т. д.; а потім недбало додасть, що сьогодні важливі справи не дозволяють її синові покинути Шеффілд, але завтра зранку він теж поїде слідом за дружиною — «адже вони так люблять одне одного, і невістка насилу вмовила Джорджа Огастеса затриматись на день заради справ і відпустити її поки що саму». Ну, а завтра вранці Джордж Огастес таки вирушить до патріархального Кенту й привезе Ізабеллу додому, ніби чоловік тихої Грізельди чи ще який герой роману.

Все було виконане точно за планом — крім одного досить поважного пункту. Коли Джордж Огастес несподіваним гостем увійшов у дім Гартлі під час галасливого й багатолюдного суботнього обіду (смажений свинячий окіст, квасоля, картопля, яблучна підлива й фруктовий пудинг, але цього разу без пива), його там зустріла аж ніяк не тиха Грізельда. І за ту його вельми запальну й сердиту Грізельду горою стала вся її сердита родина, що вже випитала в неї,— а вона ж була не дуже потайна вдачею,— якусь частину правди. Родина Гартлі просто до нестями розлютилась від того, що Джордж Огастес зовсім не багатій. А як він їх обморочив! Як спокушав Ізабеллу своїми шоколадками по півтора шилінга за фунт! А з якою пісною, осудливою міною вислухувала люба матінка невинні жартики капітана Гартлі про їхнє життя в Індії, про якогось там зуха (ге-ге!) та якихось там тубілок (хе-хе!). А як занудно вихвалявся любий батечко своїм портвейном шістдесят четвертого року та своїми подорожами до Парижа й на поле Ватерлоо! І вони, Гартлі, витерпіли все це приниження, а тепер виявляється, що Джордж Огастес зовсім не багатій! Страхіття, просто страхіття!

Отож коли Джордж, наполовину розгубивши дорогою потужні блискавиці, якими спорядила його люба матінка, з’явився на той бенкет круг свинячого окоста, він зразу побачив, що виконати своє завдання йому буде не так легко, як він гадав.

Татусь і матуся Гартлі зустріли його дуже стримано й не дуже чемно, і стільки юних Гартлі втупили в нього круглі з цікавості очі, що Джорджеві здавалось, ніби за його відчайдушною боротьбою з твердим і несмачним шматком свинини, який йому попався (чи, власне, був умисно покладений), стежать докірливими очима всі діти та підлітки світу.