Розділ «Смерть героя»

І яким це потворним чуттям вони вловлюють, коли вдарити? Як вони навчаються так несхибно розбивати кришталевий стан душі? Чого так люто ненавидять таїну?

Ще задовго до свого п’ятнадцятиріччя Джордж почав жити подвійним життям: одне життя для школи й дому, друге — для себе. Яке витончене прикидання юності, що бореться за свою життєву снагу й за свою таємницю. Як кумедно він дурив їх, але скільки тут було і трагізму! З яким невинним виразом удавав міцного, здорового дикуна-школяра, навіть сипав школярським жаргоном і прикидався, ніби захоплюється ненависними йому спортивними іграми! Будьте лагідні, як голуби, й мудрі, як змії. Ви знаєте, він такий типовий хлопчисько — тобто в голові жодної думки, жодної таємниці. «Ох, і дали ми сьогодні в регбі, ма. Я поклав їм два м’ячі!» А нагорі — томик Кітса, спритно поцуплений із книжкової шафи.

Два ряди старих велетнів-осокорів над вузенькою річечкою то гойдались і танцювали під шаленим шквалом, то шелестіли під травневим вітерцем, то стояли непорушно, мов дзвіниці, у липневу спеку — якийсь запас дзвіниць для ще не збудованих церков, полишений невідомим будівничим ще з середніх віків. Віття каштанів нависало над грубезними старовинними міськими мурами, по яких нагорі були втоптані доріжки. Під кінець травня після дощу кислувато-солодкий запах каштанового цвіту вливався в ніздрі й груди, і пелюстки вкривали асфальт суцільним біло-рожевим килимом. Улітку черепичні дахи старого міста були густо-оранжеві й червоні, в цяточках лимонно-жовтих лишайників. Узимку по вулицях мело снігом, і брукований кругляками базарний майдан покривався чорно-білим візерунком. Кроки аж відлунювали на безлюдних вулицях. А на вежі норманських часів, укритій кумедною голландською банею-цибулиною, неквапно, ліниво дзвонили дзигарі, що з сивої давнини відміряли нескінченний плин Часу.

Садівник сказав:

— Чудне діло, паничу Джордже: кролі води не п’ють, а мочаться; а от кури не мочаться, хоч і п’ють воду.

Нерозв’язна загадка, дивовижні примхи провидіння.

Передконфірмаційні уроки.

— Доведеться піти до старого Базіки.

— А про що він балакає?

— Та цілу годину читає тобі мораль, а тоді питає, чи не знаєш ти якоїсь там «мерзоти».

Шкільна церква. Святково вбрані школярі прийшли на конфірмацію. Директор в академічній мантії сходить на казальницю. Шепіт завмирає до сторожкої тиші, а цей чоловік з яструбиним носом умисне затягує її, безмовно обводячи поглядом з амвона ряди дитячих очей. Тоді промовляє повільно, розраховано, значуще:

— Через десять років половини вас не буде на світі!

Мораль: готуйся зустрітися з богом і уникай «мерзоти».

Та хіба він знав, цей сліпий пророк?

Може, на нього зійшло одкровення, на цього величного лицеміра?

Ніби стерв’ятник, що шматує душі, він, нахилившися з амвона вперед, терзав свою трепетну здобич. А жертви стояли нерухомо й корчилися душею, поки він яскраво змальовував кари за Нечестя й Гріх, накреслював перед ними драматичні картини пекла. Та хіба він знав? Хіба він знав, крізь яке пекло пройдуть вони ще раніш, ніж за десять років, хіба знав, як скоро імена більшості з них будуть написані на церковній стіні? Як він, певне, тішився, складаючи цей напис — на спомин про тих, котрі «безстрашно пішли в бій і гордо віддали своє життя за короля й батьківщину»!

Одна частина таємниці називалась «мерзотою». Від тієї «мерзоти» можна зсунутися з глузду й попасти до божевільні. Або заразитися ганебною хворобою, і тоді в тебе провалиться ніс.

Ох, усі гордощі й суєта цього розбещеного світу, і всі гріховні плотські жадання! Виходить, радіти, коли бачиш круг себе красу або читаєш Кітса,— теж гріх, як вдаватись у «мерзоту»? Може, від цього теж божеволієш і в тебе вилізуть очі?

— От від чого вони несуться,— сказала дівчинка, стріпуючи довгими золотавими кучерями й сміючись, коли півень стрибнув на курку.

Жахливе, зіпсуте дівчисько, ти мені кажеш про мерзоту. Ти збожеволієш, і я збожеволію, у нас проваляться носи. Не говори так, прошу тебе, не говори, чуєш?