Розділ «Смерть героя»

Труни дістати не пощастило, і Джорджа загорнули в укривало та в британський прапор. У головах могили став священик, з одного боку — рядові й сержанти його роти, відряджені на похорон, а навпроти — офіцери його батальйону. Я стояв крайнім ліворуч. Священик виразним, проникливим голосом прочитав військову похоронну молитву. Артилерійський вогонь на той час майже зовсім припинився. Тільки одна наша важка батарея, за якусь милю від нас у бік фронту, розмірено випускала снаряд за снарядом, ніби віддавала останній салют. Ми виструнчились, і тіло опустили в яму. Офіцери по черзі ступали крок уперед, віддавали честь і відходили. А потім батальйонні сурмачі заграли вечірній відбій — той надривний, невблаганний, скорботний сигнал із частих зойків та протяглих скорботних ридань. Признаюся, що мені нелегко було стримати сльози в ті останні хвилини. Лайте армію, як хочете, але загиблим там віддають шану щиро... Солдатам скомандували розрахуватись, вишикували в колону по чотири, ліве плече вперед і — кроком руш; а офіцери подались до їдальні випити.

Смерть героя! Який глум, яке паскудне лицемірство! Яке гниле, нудотне лицемірство! Джорджева смерть стала для мене символом усієї отієї проклятої, безглуздої, нікому не потрібної мерзоти. Ви вже знаєте, як сприйняли цю смерть найближчі йому люди — ті, хто його породив, і жінки, що обнімали його. Армія своє зробила, та чи може армія оплакати особисто кожного з мільйона «героїв»? І як могла та часточка армії, що знала Джорджа, оплакати його? На світанку другого дня ми вже переслідували ворога, що відступав, і не зупинились до самого перемир’я — а опісля кожному з нас довелося влаштовувати власне життя й переборювати свої труднощі.

Тої ночі в Венеції Джордж і його смерть стали для мене символом — і досі зостаються ним. Так чи інакше ми повинні примиритися з усіма цими смертями, якось спокутувати їх, якось умиротворити убитих. Як — цього я не знаю до пуття. Я знаю, що є «Дві Хвилини Мовчання». Та, кінець кінцем, Дві Хвилини Мовчання на рік — це дуже небагато, це, власне, ніщо. Спокутувати — а як ми можемо спокутувати? Як спокутувати втрачені мільйони й ще мільйони років життя, як спокутувати ці озера й моря крові? Щось лишилось незавершеним, і воно отруює нас. У всякому разі, отруює мене, хоч я вже перемучився цим, та й тепер мучуся, роздумуючи над смертю бідолахи Джорджа, як не мучилась більше жодна людська душа. Що ми можемо зробити? Надгробні камені, вінки, меморіальні дошки, промови, лондонський обеліск — ні, ні, це має бути щось у нас самих! Ми якось повинні спокутувати їхню смерть — смерть отих загиблих, убитих, замордованих солдатів. Це не вони докоряють нам — ні, це ми самі собі докоряємо. Більшість нас цього не усвідомлює, але той докір живе й отруює нас. Саме ця отрута відбирає в нас почуття, надію, душу — у нас, воєнного покоління, та й у нових поколінь. На всьому світі лежить кривава вина, весь світ проклятий, як Орест, і шаленіє, й нищить себе, немов переслідуваний цілим легіоном Евменід. Якось треба спокутувати цю вину, звільнитись від цього прокляття — кривавої вини. Треба знайти — де? як? — нову всесильну Палладу, щоб виправдала нас на якомусь новому Акрополі справедливості. Але поки що мертві отруюють нас і тих, хто йде нам на зміну.

Ось чому я розповідаю про життя Джорджа Вінтерборна, однієї людини, однієї замордованої людини, а для мене.— символа. Це — спокута, відчайдушна спроба змити з себе криваву вину. Може, це хибний шлях. Може, отрута лишиться в мені. Коли так, я пошукаю якогось іншого шляху. Але таки шукатиму. Знаю, що мене отруює. Я не знаю, що отруює вас, але й ви отруєні. Може, вам теж треба спокутувати.

Частина перша

VIVACE

1

Англія 1890 року була зовсім інша і все ж, дивним чином, така сама. У чомусь — неймовірна й така далека від нас; у іншому — страхітливо близька й подібна до нас. Англія, чий дух угорнули імлисті завої лицемірства, процвітання й нікчемності. Багатство тієї Англії, морська могутність тієї Англії, її праведне святенництво, її оптимізм, ще непохитніший, ніж у Стівенсона! Вікторія придавила широким задом волю народу; імущі класи вмостились йому на шию. Робітничий клас починає потроху ворушитись, проте він іще заворожений проповідями Муді й Санкі, ще під владою Золотого правила: «Не забувай, любий Берте, одного чудового дня ти можеш стати на чолі нашої фірми». Дрібна буржуазія, особливо гендлярі, квапляться загребти гріш і все моляться, «щоб наше безприкладне процвітання тривало без кінця-краю». Аристократія ще бадьориться, не хнюпить носа. Ще дуже шанують Знатність і Багатство — Діззі помер не так давно, і його романи ще не здаються сміховинно старомодними, якоюсь допотопною пародією. Інтелігенція естетствує, і оскарствує, і берн-морріствує, або ж вона утилітаріанська й гексліансько-дарвіністська.

Гайда туди, де випивка дешева,

Де я за фунт із тиждень

Розкішно про-жи-ву...

Удосталь всячини у світі,

Мов королі, ми можем жити...

Консолі знов ідуть вище номіналу.

Лорд Клод Гамільтон з Уайтом сидять в Адміралтействі і будують, будують, будують...

Будують величну руїну.

Джордж Мур — елегантне страмовище в кабріолеті; Гарді — пасторально-атеїстичне страмовище (ніхто ще не збагнув, що він нестерпно нудний); Оскар хизується недбалістю — такий дотепник, такий чепурун!

Чудова стара Англія. Пранці на тебе, стара суко, ти згодувала нас хробакам! (Ми самі згодували себе хробакам). А все ж — дай-но оглянусь на тебе. Тімон Афіиський добре знав тебе.

Вінтерборни не були дворяни, але плекали туманні, нереальні легенди про якихось шляхетних і пишних предків. І все ж вони були досить заможні буржуа. Колись жили в Вустершірі, потім перебрались до Шеффілда. По, жіночій лінії належали до методистської церкви, по чоловічій — до англіканської. Замододу Джордж Огастес Вінтерборн був неабиякий сибарит. Його матінка, владна стара сука, вбивала в сині всю мужність і заповзятість, але в вісімдесятих роках минулого сторіччя мало в кого вистачало духу посилати таких матерів к бісу. І в Джорджа Огастеса не вистачило. В п’ятнадцять років він написав релігійний трактат (навіть видрукував), у якому слухняно викладав материні погляди. Він став першим учнем у класі, як і хотіла люба матінка. Він не вступив до Оксфордського університету, хоча й хотів; люба матінка вважала, що це непрактично. І склав екзамени на адвоката: люба матінка вважала, що йому необхідна вільна професія і що в родині треба мати свого адвоката. Джордж Огастес був третім сином. Найстарший син став методистським священиком, бо люба матінка в першу шлюбну ніч і під час першої вагітності молила бога напутити її (правда, в цьому непристойному благанні вона не признавалась навіть чоловікові, і все ж — «молила бога напутити її»), і їй відкрилося, що первісток її має прийняти духовний сан. І він, бідолаха, зробив це. Другий син був не такий тюхтій, і люба матінка зробила з нього гультяя. Зостався Джордж Огастес, мамин мазунчик, що молився на колінах у неї й раз на місяць діставав хлости від любого батечка, бо святе письмо каже: хто пожаліє різки, той зіпсує дитя своє. Любий батечко ніколи не знав ніякого діла, жив на спадщину, здебільшого був по вуха в боргах і останні п’ятнадцять років свого життя провів у садочку, молячись англіканському богові, а люба матінка молилась богові Джона Веслі в своїй спальні. Люба матінка боготворила милого благочестивого Брайта й великого містера Гладстона, а любий батечко збирав і навіть читав праці вельможного графа Біконсфілда, кавалера ордена Підв’язки.

Все ж Джордж Огастес був неабиякий сибарит. Єдине, чого він хотів від життя, це було сибаритство. Коли він у двадцять чотири роки став дипломованим адвокатом, зібралась родинна рада. На ній були присутні люба матінка, любий батечко і сам Джордж Огастес. Звичайно, ніякої офіційності, мила розмова в родинному колі за чашкою чаю, перед жарким каміном (вугілля тоді було в Шеффілді дешеве), червоні штори спущені, мирний родинний затишок. Любий батечко відкрив нараду.