Розділ «Смерть героя»

— А далеко?

— Не знаю... не дуже... Я не можу затримуватись... мушу вести своїх людей.

І подибав далі. Евенс обернувся до Вінтерборна:

— Ну що ж, Вінтерборне, злазьте вже з того мертвого фріца, що ви на ньому стоїте, та почовгаємо далі.

Вінтерборн, пойнятий жахом, сплигнув із того клунка, і аж тепер побачив, що він справді стояв на трупі німецького солдата.

Вони блукали мало не до світанку, але так і не знайшли передової. Дорогою наткнулись на двох поранених німців, і Евенс наказав узяти їх на ноші. Аж перед світом вони опинились на тому місці, де ввійшли в колишні німецькі траншеї. Далі була вже знайома місцевість. Поранені німці раз у раз стогнали, коли санітари, що несли їх, спотикались на вибоїнах.

Рештки батальйону фронтшірців повільно-повільно тяглися через М. Дзі-і-інь! Трах! Брязь! — гриміли важкі снаряди, та солдати ледве чи й чули їх. Вони були занадто потомлені. Ішли через місто вервечкою, один за одним. Коли вийшли на пряму дорогу, лейтенант зупинив їх, сяк-так вишикував у колону по четверо й сам став на її чолі. Вони важко посунули далі, навіть не намагаючись іти в ногу, зморено похилились уперед під тягарем зброї та спорядження, втупивши невидющі очі в багнисту дорогу. Вони спотикалися на вибоях; інколи то той, то той падав, і товариші насилу підводили його. А декілька відстали й плентались далеко позаду. Час від часу лейтенант і старший сержант зупинялися й давали солдатам свого невеличкого загону підтягтись. Йшли мовчки. Повільно, дуже повільно проминули кряж зваленої породи, зруйноване село, квартири саперів, солдатський цвинтар, руїни замку, їдальню Спілки молодих християн, ще зачинену; а коли на небі заяснів весняний світанок, дійшли до селища, де були розквартировані. Артилерійський вогонь припинився, над головами в чистому, ясному небі дзвеніли жайворонки. В блідому світлі світанку зарослі обличчя солдатів здавались похмурими й дивно старими — сіро-зелені, змарнілі, безмежно виморені. Вони човгали далі.

Перед штабом дивізії стояв чепурний, хвацький вартовий. Побачивши маленький загін, що стомлено волікся сільською вулицею, він вирішив, що це йдуть поранені. Молодий лейтенант зупинився кроків за сорок від вартового й ще раз перешикував своїх людей. Вартовий почув, як він сказав:

— Тримайтесь, фронтшірці.

До тилу вже дійшла звістка, що фронтшірці майже всі загинули, стійко відбиваючи ворога: з двадцяти офіцерів та семисот п’ятдесяти солдатів лишилось півсотні й один офіцер.

Вартовий виструнчився й ступив крок уперед. Схилив гвинтівку — раз, удруге, втрете, як на параді — й застиг струнко. Коли загін порівнявся з ним, він чітко відсалютував гвинтівкою з примкнутим багнетом.

Молодий офіцер утомлено підніс руку до каски. Солдати не звернули уваги на вартового, до їхньої свідомості не дійшло те, що він робив. Вартовий дивився, як вони йдуть, а в горлі у нього стояв давкий клубок.

На Західному фронті й досі все було без змін.

8

Поспавши кілька годин та похапцем під’ївши, Евенс із Вінтерборном знову подались на передову. Евенсові було дуже соромно, що він заблудив минулої ночі і майор потім вичитав йому за це. Евенс тоді змовчав, хоча міг би відповісти: якщо майор так добре знає, куди їм слід було йти, то чом він сам не повів солдатів?

Був холодний сонячний день, близько другої години. Вони обминули М., де не втихало несамовите «Дзі-і-інь! Трах! Брязь!» У траншеях під висотою 91 їм стрілося двоє поранених, що добиралися в тил — зарослі щетиною, в багнюці по пояс. Один мав забинтовану голову й ніс каску в руці; у другого лівий рукав мундира теліпався порожній, а рука в кількох місцях перев’язана бинтом. Вони розмовляли вельми поважно, аж суворо і навіть не помітили Евенса та його вістовця. Вінтерборн розчув, як один з них каже до другого:

— Я ж двічі казав тому падлюці новому офіцерові, що на біса нам, мовляв, пертись у ту падлючу траншею, там; яка-небудь падлюка неодмінно кулю схопить.

— А ну його, падлюку,— відповів другий.

На гребені висоти, біля колишньої передової Евенс із Вінтерборном зупинились передихнути й озирнулись назад. Синє небо все було поцятковане пухнатими клубочками від вибухів шрапнелі: то зенітники стріляли по трьох ворожих аеропланах. У містечку М., під висотою, лунко вибухали важкі снаряди. Вони дивились на широку, пласку сіро-зелену рівнину з плямами зруйнованих селищ і довгими кривими шрамами траншей. Виразно було видно широку звивисту стрічку «нічиєї землі», подовбану вирвами аж до шару білої крейди. Вони бачили спалахи пострілів з важких гармат та вибухи ворожих снарядів на перехрестях шляхів та довкола позицій англійської артилерії. По вибоїстій дорозі їхала санітарна машина з червоним хрестом — вивозила поранених із фронтового перев’язного пункту під М.,— а за нею вибухали снаряди польової артилерії. Обидва провели її поглядом, палко бажаючи, щоб не влучило. Двічі-тричі її сховав від очей дим вибуху, і вони були певні, що її розбило; але вона з’являлася знову і врешті, підскакуючи на вибоях, зникла з очей у тому боці, де починалася залізниця.

— Боже, які мерзотники! Я такий радий, що вони не влучили,— сказав Вінтерборн, коли вони вибрались із траншеї.