Розділ «Смерть героя»

— Гаразд,— і Евенс пірнув у темряву.

Вінтерборн повернувся до саперів, що вервечкою понуро плентали загазованою траншеєю. Діждались Евенса, і той повів їх через колишню «нічию землю» до дуже глибокої траншеї. Нею вони звернули ліворуч. Евенс шепнув Вінтерборнові:

— Тут нічого нема, крім цілої мережі німецьких траншей; бачте, які глибокі. Я не знайшов ні душі, і таблички тут іще всі німецькі. Де ми — не знаю, хоч убийте. Чи не залізли ми до німців?

Вінтерборн зняв з плеча гвинтівку з багнетом і пішов попереду Евенса. В небі час від часу спалахували освітлювальні ракети, але чомусь здавалося, що вони летять звідусіль — і спереду, і з боків, і ззаду. Траншеї були надзвичайно глибокі й темні, тільки на короткий час їх тьмяно освітлювали ракети та миттєві спалахи шрапнелі. Вони йшли і йшли, кілька разів перетнули поперечні ходи і вже зовсім не знали, куди попали і куди йдуть — може, своїми власними слідами. Позаду щось мурмотіли й стиха лаялися солдати. Коло ще одного поперечного ходу зупинились, не знаючи, що робити далі. Вінтерборн став на якийсь чималий клунок посеред широкої траншеї і втупив очі в темряву попереду. Евенс поглянув на ручного годинника зі світним циферблатом.

— Господи! Ми вже скоро три години як блукаємо в цих проклятущих траншеях. Як не дійдемо негайно до місця, вже й зробити нічого не встигнемо.

Вінтерборн ухопив його за плече.

— Гляньте!

На тлі небосхилу темніло кілька примарних постатей, що посувалися траншеєю назустріч їм. Форму касок у такій темряві не розрізниш. Свої чи німці?

— Окликніть їх,— шепнув Евенс.

Вінтерборн підняв гвинтівку:

— Стій! Хто йде?

— Фронтшірці,— озвався втомлений голос.

— Спитайте, котра рота.

— Котра рота?

— Всі чотири — що зосталось.

Вони вже підійшли так близько, що Евенс і Вінтерборн розрізняли англійські мундири. Евенс передав своїм саперам наказ відступити ліворуч, щоб пропустити фронтшірців. Ті йшли, насилу переставляючи ноги по нерівному дну траншеї.

— Ми трималися, поки не перебило майже всіх, сер,— хрипко сказав один з них до Евенса, ніби виправдовуючись.

— Коли спрінгшірців усіх перебили, сер, ми попали під фланговий вогонь,— додав ще один,— і в нас тільки один офіцер лишився.

Повз саперів проволоклося з півсотні чоловік — усе, що зосталось від розбитого батальйону. Позад усіх ішли старший сержант і молодий лейтенантик. Евенс зупинив його й спитав, як дістатись до передової, коротко пояснивши, яке завдання у саперів. Лейтенант, здавалось, був зовсім очманілий від утоми. Він стояв у темряві, він весь хитався.

— Там, позаду... десь там... десь...