Розділ «Смерть героя»

Німці мали чудові спостережні пости на висоті 91, і їхні аероплани весь час висіли над англійськими траншеями й ближніми тилами. Вони дуже добре знали, що готується наступ. Щоночі засипали снарядами М., і дороги, що вели до М., і всі артилерійські позиції, які спромоглись вистежити, і розбите селище, де були на постої сапери. Підвали добре захищали від снарядних осколків, але, звісно, від прямого влучання ніяк би не врятували. Вдень і вночі на них летіли величезні «скрині»; від вибухів двигтіла земля, годі було заснути. Удень Вінтерборн часом присідав біля виходу з підвалу й дивився на вибухи. Коли котрийсь із тих важких снарядів влучав у руїну, зникали геть усі рештки будинку, здіймаючись хмарою чорного диму та рожевого цегляного пилу.

А тоді були ще гази, знов і знов гази.

Тоді саме починали широко вживати хімічні снаряди, згодом так удосконалені. Вперше Вінтерборн і його товариші зазнали їхньої дії однієї березневої ночі на висоті 91. Раптовою місцевою атакою англійці вибили німців з траншей і на відтинку ярдів з вісімсот просунулись уперед на двісті п’ятдесят ярдів, поклавши чимало своїх солдатів. Евенс пояснив Вінтерборнові, що такі місцеві атаки відбуваються по всьому фронту — аби збити німців з пантелику щодо точного місця, де має початися великий наступ. Вінтерборн подумав, що це вже аж надміру тонка хитрість — і надміру дорога. Німці ж не сліпі й не божевільні, вони бачать, де нагромаджуються гармати і війська. А втім, «солдатові думати не слід».

Три взводи саперів під командою Евенса, Пембертона й Гюма мали викопати новий хід сполучення від давньої передової траншеї до теперішньої лінії аванпостів, розміщеної в з’єднаних сяк-так викопаними ходами снарядних вирвах. Евенс сказав Вінтерборнові, щоб той не брав інструментів:

— Мабуть, там буде гаряче. Німець день і ніч гатить туди шрапнеллю. І де вона точно, та наша нова передова, чорти її батька знають. Там у німців ціла мережа траншей, не напоротись би на них.

Сапери потяглися вперед «Саутгемптонською вулицею», в обхід М., де раз за разом гахкали вибухи німецьких снарядів. Під самою висотою звернули в іншу траншею. Над головами рвалася шрапнель, пачками по десятку снарядів воднораз — стріляло кілька батарей. Вінтерборн зупинився:

— Якось чудно тут пахне, сер,— він принюхався,— ніби ананасами чи грушевою есенцією.

Евенс теж нюхнув повітря.

— А справді!

Ще один залп шрапнелі — і запах став відчутніший.

— Та це ж сльозоточивий газ!— вигукнув Евенс.— Передайте по колоні: надягти маски.

Сапери зупинились, навпомацки в темряві понадягали протигази, а потім повільно рушили далі. В масці Вінтерборн не бачив майже нічого, бо скельця вмить запітніли. І він скинув її.

— Так ми й до ранку не доплентаємо, сер. Ця маска сліпить ще гірш від газу. Я піду без маски, розвідаю.

Евенс також скинув маску, і вони удвох пішли попереду, сказавши сержантові, щоб вів решту слідом за ними. Вони чвакали ногами в грязюці, а з очей у них текли сльози. Вони раз у раз витирали їх носовиками, наче на власному похороні.

Трах, трах-трах, трах, трах-трах-трах-трах — вибухнула нова пачка шрапнелі, і запах ананасів став ще сильніший.

— А що як вони водночас і отруйним смалять? — сказав Евенс.— Отоді-то нам буде весело! Ми ж його не розчуємо за цим грушевим смородом. Тьху! Чисто як на кондитерській фабриці.

Обидва засміялись. І знову почали втирати сльози.

За десять хвилин добрались до найбільшої з вирв, залишеної фугасом. Тут, на вершині пагорба, свіжий вітер відносив газ. Різь в очах минулася.

— Дійшли,— сказав Евенс.— Оце перед нами колишня «нічия земля». Але де наша передова траншея, біс її знає. Побудьте тут, Вінтерборне, а як надійде сержант Перкінс із людьми, скажіть, щоб зачекали, поки я вернусь. Я піду розвідаю, що і як.

— Я вернуся до них, сер, і приведу їх сюди.