Розділ «Смерть героя»

— Щось тут гаряченько робиться. Краще ходімо далі.

Вінтерборн мовчав. Уперше він усвідомив жахливу, нелюдську потужність важкої артилерії. Шрапнель та шестидюймівки — це одна річ, а отакі восьми- чи десятидюймові бризантні страховища — зовсім інша.

Дзі-і-інь! Бух! Брязь!

Хвилину за хвилиною, годину за годиною, день і ніч, тиждень за тижнем ці безжальні важкі гармати садили в нещасне містечко.

Дзі-і-інь! Бух! Трах! Брязь!

Ні, до цього страхіття звикнути неможливо. Надто страшний уже самий фізичний струс, той удар вибухової хвилі в груди, коли близько вибухне важкий снаряд, не допускав цього. Ті вибухи ставали тортурами, якимсь невідчепним насланням, кошмаром, що безжально терзав нерви. Хто йшов через М., той мимохіть внутрішньо напружувався, стискався, чекаючи весь час отого остережливого «дзі-і-інь», коли надлітає снаряд, намагаючись по звуку визначити, чи летить він прямо на тебе, чи мимо. А Вінтерборнові обов’язки в наступні два з половиною місяці змушували його ходити через М.— часто самому — двічі або й чотири рази щодоби.

Справжній кошмар іще тільки починався. Були вже тортури морозом, холоднечею; тепер настали тортури багнюкою, газами, безнастанним артилерійським обстрілом, утомою й недосипанням.

Під раптовою відлигою вся понівечена снарядами земля неначе враз обернулась із криги в багно. Товстий шар багнюки вкривав брукований шлях, куди глибша була вона довкола їхніх оселищ, іще глибша — на небрукованих путівцях, але найглибша — в траншеях. Гарячкова пам’ять Вінтерборна, в якій образи та епізоди стикались і накладались один на один, мов на кіноплівці, з цієї весни зберегла тільки один спомин: грязюку. В нього лишилося відчуття, ніби він весь час брів нескінченними траншеями по кісточки, по литки, по коліна в грязюці; або, мов несамовитий, викидав грязюку з дна траншеї на берму, а вночі з берми за бруствер,— а тим часом довкола гриміли снаряди й кулеметні черги викрешували золотаві іскри з придорожніх каменів. А як не це, то ножем зішкрябував грязюку зі своїх черевиків та з шинелі, силкувався висушити шкарпетки та обмотки й хоч трохи розтерти закоцюблі, зболілі, посинілі ноги. Він і не знав доти, що від холоду й вогкості отак можуть боліти, мертвіючи, ноги. Він і не знав, як важко носити тягарі по глибокій в’язкій крейдяній грязюці, волочучи зморені ноги, коли великого зусилля вимагає кожен крок, бо поки одну ногу через силу витягнеш із грязюки, друга загрузне в неї ще глибше. Він і не знав, що можна так ненавидіти байдужу до тебе, неживу речовину. Над головою сяяло сонце, синіло повите туманцем березневе небо, на ньому високо-високо розпукувались пухнаті білі клубочки шрапнельних снарядів, від яких утікав білий аероплан. А під ногами була грязюка. Солдати не мали часу глянути на небо, коли, зігнуті, насилу плентались по тих багнистих рівчаках.

Йому пригадувався блаженний тиждень перепочинку, коли він по двадцять годин на день сидів навпочіпки в підземній галереї біля коловорота і без кінця піднімав нагору, в траншеї, мішки з крейдою. Ці галереї, що їх так ніколи й не використовували, споруджували, щоб сховати в них дві чи й три дивізії, готуючись до раптового наступу. Вони тяглися, либонь, цілі милі. Десь попереду команди мінерів, набрані з шахтарів, напрочуд вправно і швидко довбали крейду, а сапери насипали її в мішки й несли по галереї до виходу, де Вінтерборн безнастанно крутив коловорот, піднімаючи ті мішки нагору. Мінери діставали кращий пайок, ніж сапери та піхота, що мали на сніданок тільки хліб та сир. Їм давали по великому шматкові холодної печені та по баклажці міцного чаю з ромом. Якось Вінтерборн під час півгодинної перерви на відпочинок ополудні зайшов до них у кінець галереї, саме коли вони їли. Він не зміг стриматись і глянув на їхню їжу з вовчою жадобою. Один із мінерів помітив той погляд і, показуючи на своє м’ясо, промовив з повним ротом:

— Що, хлопче, адже правда — вам такого добра не дають?

— Ні, але харч дуже добрий — тільки набридає щодня те саме.

— Ще б пак. Ну, а ми — майстри, ми з профспілки. Нас спробуй не нагодуй як слід.

І співчутливо, й трохи зневажливо воднораз шахтар відрізав скибку м’яса й великою брудною рукою простяг його Вінтерборнові.

— Ось маєш, хлопче, скуштуй нашого.

— Ні, ні, щиро дякую, не треба...

— Бери, хлопче, бери, поки дають. Бо ти, бачу, геть захарчований та замучений. Яка там з тебе, такого, робота.

Вінтерборн вагався: його роздирали і почуття приниження, і голод, і страх образити відмовою цього добросердого чоловіка. Врешті він, пойнятий гострим, просто-таки собачим приниженням, узяв скибку. М’яке, холодне м’ясо було напрочуд смачне. Адже він уже кілька тижнів не куштував натурального м’яса. Він віддав шахтарям свої останні сигарети й вернувся до свого коловорота.

Найосоружніша робота для Вінтерборна була підправляти берми в траншеях. Годину за годиною стоїш у рідкій холодній грязюці, лопатою натужно викидаєш її геть із траншеї та перекидаєш її через бруствер, щоб вона не сповзала назад. А кулемети від звалища породи весь час строчать по тобі. Одної ночі Вінтерборн ще з одним сапером, відкопали кістяк, мундир, всю амуніцію й гвинтівку французького солдата, поспіхом закопаного в бруствері багато місяців тому. З зотлілого підсумка висипалися патрони — вони ще й тепер блищали у тьмяному світлі зірок. Вінтерборн відкопав череп: великий, опуклий, типово французький череп. Потім спробував розшукати особистий знак убитого, але не знайшов. Пембертон, що чергував тієї ночі, наказав їм закопати останки в снарядній вирві. А другого дня вони поставили там хрест із написом: «Невідомий французький солдат».

Найкращі були ті ночі, коли чергував Евенс; але часом поспіх був такий, що не тільки офіцерським вістовцям, а й самим офіцерам доводилося працювати кайлом та лопатою або носити вантажі. Наймарудніше було перетягувати довгі листи гофрованого заліза, якими зміцнювали бруствер. Їх доводилось носити дорогою — в траншеях заважали траверси, бо листи були надто довгі. А несучи такий лист потемки, неможливо було встерегтися, щоб не брязнути ним чи то об гвинтівку, чи то об той лист, котрий несуть перед тобою. Тоді вмить відкривали вогонь кулемети зі звалища породи, і видно було, як по бруківці кулі все ближче, все ближче викрешують з каміння іскри. Якось по тому листу, що ніс Вінтерборн, сильно вдарило, мало не вирвавши його з рук; солдат, що йшов попереду, впав, гучно забряжчало залізо. Хтось закричав: «Санітара!» Сапери покидали свої листи й поприпадали до землі. Всі переполошилися. Тільки Евенс та Вінтерборн стояли на дорозі. Евенс налаяв підофіцерів і звелів усім шикуватись низкою за Вінтерборном. Чимало часу минуло, поки в темряві розшукали всі листи; а кулемети торохтіли без угаву. До постою сапери добрались на кілька годин пізніше, ніж звичайно.

Повільно тягся березень, а ночами все гуркотіли трактори, підвозячи нові й нові важкі гармати. Недалеко від саперських квартир стояв замаскований танк, поруч причаїлась його команда, а далі від передової їх було ще чимало. Праворуч у траншеях з’явилась нова піхотна дивізія. Казали, що в ближньому тилу стоять напоготові й інші дивізії. На відтинку щодень більшало війська, але великого наступу ніяк не починали. Вінтерборн спитав у Евенса, і той сказав, що наступ відкладають, поки підсохне земля. Було на що надіятись!