Розділ «Смерть героя»

7

Другого дня вони відійшли миль на чотири в тил, до іншого села, теж поруйнованого, але не зовсім покинутого жителями. Вперше за два місяці Вінтерборн сховав багнет у піхви. Це було ніби символом обіцяного їм чотириденного перепочинку. Чотири дні! Бозна-скільки часу! Сапери повеселішали і, крокуючи повзводно, переспівали всі воєнні пісні: «Де ж бо наші хлопці, наші земляки», «Простелився шлях далекий», «Я щасливий, ой щасливий, ви не заздрите мені?», «Вдар об землю лихом, друже», «Як вертаєшся додому», «Я додому хочу», «На шляху додому». Але не «Тіпперері». За весь час, пробутий у Франції, Вінтерборн ні разу не чув, щоб солдати співали «Тіпперері».

Спав він погано: йому все марилась уві сні розтрощена, кривава голова вбитого та стогін капрала. Евенс ніби трохи поблід. Але вони не розмовляли про те, що сталося. Та й кінець кінцем попереду був відпочинок, аж чотири дні відпочинку. Вінтерборн пробував співати з усіма. Майор Торп випередив їх верхи на коні. Вони перейшли на стройовий крок і відсалютували командирові. І це теж ніби вмиротворювало їх.

У селищі їх розмістили по великих коморах. Почалась відлига; тануло так швидко, що з позицій вони вийшли по замерзлій дорозі, а до селища дійшли по багнюці. Ночі були ще холодні, і солдати мерзли на земляній долівці в старих дірявих коморах. Води в селищі не знайшлося, умиватись доводилося з калюж, розбиваючи тонкий льодок задубілими пальцями. Але вони сходили в лазню й перемінили білизну. Лазню влаштовано було в розбитій снарядами броварні. Тридцять — сорок душ роздягалися в одному приміщенні, а потім переходили в інше, де на вісім футів над підлогою тяглись залізні труби. В кожній що шість футів була просвердлена дірочка; під такою дірочкою ставав солдат, а потім пускали теплу воду, і вона лилася дощиком на нього. На те, щоб намилитись і обмитись, давали п’ять хвилин. Другого дня Вінтерборн пішов туди сам. Зміркувавши, що можна тицьнути могорича, він проник до офіцерської лазні, ще й дістав нову переміну білизни. Яка це була втіха — відчути себе чистим, позбутися вошей!

Чотири дні проминули дуже швидко. Вранці — переклик, трохи муштри, по обіді — пограти в футбол або побігати, увечері зайти до шиночка. Вінтерборн пригостив своє відділення пивом, а сам випив півпляшки барзака. Солдати, звиклі до дива та міцних напоїв, не розумілись на витонченому смакові французьких вин і називали їх «оцтом». Коли стемніє, вони нишком виходили красти «горішки» — брикети з дрібного вугілля, зліпленого смолою — і спалювали їх у жаровні, щоб хоч трохи обігріти свій холодний нічліг. Вінтерборна обурював цей крадіж. Та що всі ходили красти, а він теж грівся коло жаровні, то вирішив, що треба ходити і йому. Правда, брикети належали французькій державі, а красти в держави — гріх невеликий. І все ж йому було прикро, що він злодій. Солдати називали цю крадіжку дієсловом «стирити». Під тиском необхідності кожен на фронті помалу забував високі моральні принципи й учився «тирити».

На третю ніч Вінтерборнові не поталанило. Його призначили вартувати. Наряд вартових, поставивши одного з-поміж себе на чати, сидів круг ротної польової кухні й пив чай. «Бляшаний капелюх» — каска — та багнет на гвинтівці псували настрій, нагадуючи про те, що скоро вертатись на передову. Солдати розмовляли про свої домівки в Англії, мріяли про те, щоб війна швидше кінчалась, або хоч про те, щоб дістати відпустку чи бодай добрячу рану, заздрили офіцерам, що сплять у справжніх постелях. Один нарікав на те, що в селищі нема «червоного ліхтаря». А Вінтерборн був радий, що тут нема нічого такого. Не те щоб він боявся спокуси: сам він, коли не закоханий, був фанатично цнотливий; але йому прикра була думка, що ці жилаві міцні чоловіки можуть обнімати затяганих французьких повій у паскудних прифронтових борделях.

— От у Бетюні, отам розкіш! — розповідав той буркотун.— Там солдати, як смеркне, шикуються перед червоним ліхтарем, а сержант командує: «Дальші дві шеренги, праве плече вперед, кроком руш!» — і ти заходиш туди. Господиня хутенько всіх оглядає, дає примочку від зарази, у дівчат теж ця примочка. Мені славна попалась, їй-же богу, тільки квапилась дуже та й мене квапила: «депеше», мовляв, швидше. Я ще й ширінку не встиг застебнути, а сержант знов командує: «Дальші дві шеренги, праве плече вперед, кроком руш!» А дівчина славна попалась, їй-же богу.

Вінтерборн підвівся й вийшов на вкриту багном дорогу. В імлистому нічному небі тьмяно світили лагідні зірки, в чистому, без ніяких запахів повітрі вчувався подих весни. О Андромедо, о Пафоська Красо!

На світанку в холодній ранковій імлі зацвірінчали й защебетали ще трохи нерішучі пташки. Сонце сходило над голою чорною рівниною в золотому серпанку між рядами тополь.

Вони повернулись на передову — три милі правіше від своєї давньої позиції. А постій їм дали за милю з чвертю в тил, позад містечка М., якраз у кутику біля основи клина, що врізався в ворожу територію. Вони квартирували по підвалах невеличкого шахтарського селища, геть зруйнованого, там не лишилось нікого з мирних жителів. Довга пряма дорога, не захищена жодним деревцем, вела до М. і до висоти 91 — за ту висоту точились чи не найзапекліші бої на тому відтинку фронту, вона вся була покраяна траншеями, подовбана снарядними вирвами, пронизана, мов стільник, критими ходами, розпорота фугасами і геть випалена — ніде ні травинки. Під висотою 91 німецькі позиції круто повертали ліворуч, до цілого кряжа зі зсипаної породи, який починався за півсотні ярдів від селища, де стояли сапери. Отож, хоча до висоти 91 було далеченько, ворог міг стежити за селищем і обстрілювати його з кулеметів, а шлях до М. теж весь час прострілювався артилерійським та кулеметним вогнем. Позиція паскудна, з неї давно слід би відступити, та престиж вимагав не віддавати ворогові містечка М. Дорогенький престиж, нівроку! Підраховано: в тилових шпиталях постійно лежить стільки солдатів-венериків, що стало б на цілу дивізію, але їх не посилають на фронт, щоб не ущербити престижу британської моральної чистоти; отак і ще одну дивізію, напевне, принесли в жертву, аби тільки задля пустого престижу не віддати німцям М.

Сапери прибули на позицію близько одинадцятої, і майже зразу Евенсів денщик прийшов по Вінтерборна: той повинен у повному бойовому спорядженні з’явитися до підвалу, де розмістилась офіцерська їдальня. Евенс дожидав його.

Досі рота не мала повного складу й нею командували майор Торп та два лейтенанти — Евенс і Пембертон, що справляли свої обов’язки по черзі. На спочинку роту поповнили й прислали ще трьох молодших офіцерів: Френкліна, Гюма і Томпсона. Таким чином їх прибуло на передову сто двадцять солдатів і шестеро офіцерів — один понад штат. Евенс став ніби неофіційним заступником командира роти, залишився й командиром взводу. Як найдосвідченіший з молодших офіцерів, він мав наглядати за службою новачків-лейтенантів, поки вони засвоять нові обов’язки. Все це він пояснив Вінтерборнові дорогою до М.

— Дайте слово, що нікому в роті не розкажете, але на цьому відтинку майже напевне скоро зчиниться буча. Можливо, за місяць. Тільки глядіть, щоб ніхто не довідався.

— Ну, звісно, сер.

— Боюся, що в нас тут будуть дванадцятигодинні зміни. Доведеться послати три взводи на висоту дев’яносто один — сьогодні ввечері, о п’ятій. Тому я хочу провести розвідку. Ми будемо лагодити та обкладати мішками ходи сполучення на передовій, прибирати частину нашого колючого дроту, а натомість ставити рогатки. І треба довести до ладу «Саутгемптонську вулицю» — головний хід сполучення ліворуч від нас. Щоразу, йдучи в наряд, підноситимемо туди ручні гранати, мінометик чи патрони до гвинтівок. Я бачу, що тут ми не знудимося. Вчора я проїхався верхи миль на десять і налічив над дорогою п’ятнадцять замаскованих важких батарей і до біса танків. Офіцери кажуть, що їх приділять до нашого відтинку або трохи південніше.

Вони йшли вузькою прямою дорогою до М. Мало не щохвилини в містечку вибухав важкий снаряд або ціле гроно снарядів. Угору раптом злітав стовп чорного диму та уламків, гримів вибух, від струсу зловісно бряжчало залізо понівечених копальняних механізмів, і гучною луною озивалися крейдяні схили висоти 91. Праворуч був довгий кряж зваленої породи, покопирсаний вирвами від снарядів. Евенс показав на нього.

— Німецькі передові траншеї проходять відразу ж перед цим кряжем, ярдів за чотириста. Подекуди між їхніми траншеями й нашими всього два десятки ярдів. Позиція страшенно незручна, якийсь ідіотизм. Майже весь довіз до М. іде цим шляхом, іншого нема, і сердеги щовечора попадають під обстріл — артилерійський і кулеметний. А піхота мусить добиратись «Саутгемптонською вулицею» — отим ходом сполучення, що ліворуч. Бачите, там є приступки для стрільби і бруствер — то водночас резервна лінія, в разі необхідності її можна зайняти для оборони.

Вони ввійшли до зруйнованого містечка М. і вмить заблудили. Від міста лишились купи грузу та рештки стін, не вищі трьох футів. Дошка з написом над купою битого каміння сповіщала: «Церква». Ще одна — «Пошта». Евенс видобув карту, і вони зупинились, силкуючися знайти по цій пряму дорогу до того відтинку траншей, куди їм було треба. Дзі-і-інь! Бух! Трах! — надлетіли зі свистом чотири важкі снаряди й вибухнули з жахливою силою не далі як за сто ярдів від них. Найближчий пролетів у них над головами й вибухнув усього за двадцять ярдів. Чотири височенні стовпи диму шугнули в небо, наче з малих вулканів; по безлюдній вулиці застукотіли уламки цегли та осколки. Луна розкотилась, мов протяглий передсмертний стогін містечка. Вінтерборнові здавалося, ніби кожен вибух ударяв його в груди.

— Важкі,— незворушно мовив Евенс.— Мабуть, восьмидюймові.

Дзі-і-інь! Бух! Трах! Брязь! Ще чотири.