Розділ «Смерть героя»

Тому для Вінтерборна місце вістовця у Евенса означало полегкість. В ті ночі, коли Евенс чергував, Вінтерборн не мусив нести кайло та лопату й гарувати. Він просто супроводив Евенса під час обходу й переказував сержантам його накази. Справді, ця служба була чудова. Трохи не офіцерська.

Ставши Евенсовим вістовцем, Вінтерборн дістав змогу познайомитися з ним куди ближче й добре взнати його. Лейтенант ставився до нього приязно, і вони багато розмовляли, цілі години ходячи по передовій. Евенс брав з собою бутерброди та баклажку рому й завжди ділився зі своїм вістовцем — Вінтерборна глибоко зворушувала така доброта. Звичайно годині о десятій вони сідали десь на приступці в траншеї перекусити й погомоніти. Інколи над головами в них, завиваючи, пролітав снаряд, або ж їм перебивала розмову кулеметна черга. В холодній, мертвій тиші їхні притишені голоси звучали якось дивно глухо.

Евенс був звичайний англійський юнак, вихованець англійської школи: навдивовижу мало освічений, навдивовижу скутий у почуттях, та все ж «порядний» і добросердий. Він мав досить сильну вдачу, щоб ретельно виконувати те, що його навчили вважати своїм обов’язком. Він сприймав як належні всі упередження та заборони, властиві англійському міщанству, і корився їм. Англійський міщанин має рацію й ніколи не помиляється, зате всі інші діоди ніколи не мають рації. Евенс зневажав усіх чужоземців. Він і не читав нічого, крім Кіплінга, Джефрі Фарнола, Елінор Глін та газет. Романів Елінор він не схвалював — вони «занадто сміливі». До Шекспіра був байдужий, зроду й не чував про російський балет, але любив подивитись на сцені «щось цікавеньке». Вважав, що музична комедія «Чу-Чін-Чоу» — найвизначніша вистава світової сцени, а індійські любовні пісні — найпрекрасніші в світі. Був певен, ніби парижани тільки з того й живуть, що тримають борделі, і проводять у них майже весь свій час. Гадав, що всі китайці курять опій, а тоді напиваються п’яні й гвалтують білих рабинь, викрадених з Англії. Американці були для нього людьми другого сорту, жителями колонії, яка, на превеликий жаль, відділилася від найкращої в світі держави — Британської імперії. Вищого товариства він не схвалював за «розбещеність», але вважав, що англійцеві ніколи не слід говорити про ту розбещеність вищого світу, аби не «ущербити наш престиж» перед «усіма отими нікчемними чужинцями». Він був несхитно переконаний у своїй вищості над «нижчими класами», але в чому полягала та вищість, Вінтерборн так і не зміг добачити. Евенс був типовий «освічений» вихованець довоєнної англійської школи, тобто пам’ятав з півдесятка заяложених латинських цитат, міг сяк-так стулити кілька слів по-французькому, знав дещо з історії Англії й засвоїв «культурну» вимову. Його навчено шанувати всіх жінок, як свою рідну матір, і тому він дуже легко міг попасти в тенета першій ліпшій хвойді, а може, й одружитися з нею. Добре бігав, грав півзахисником у шкільній футбольній команді, був дуже добрим крикетистом. Грав також у файвз, у сквош, у гольф, у теніс, у ватерполо, в бридж, у «двадцять одно». Не схвалював бакара, рулетки, petits chevaux[33], але на кінських перегонах грав частенько. Умів їздити верхи, водити авто й шкодував, що його не взяли в авіацію.

Щодо війни у нього не було ніяких сумнівів. Те, що робить Англія, не може бути хибним, а Англія оголосила війну Німеччині. Тому правда, безперечно, не на боці Німеччини. Ці досить примітивні міркування Евенс виклав перед Вінтерборном з такою поблажливою міною, ніби втовкмачував цілком елементарну істину якомусь іншому невігласові-підлеглому. Звичайно, поговоривши з Евенсом десять хвилин, Вінтерборн уже бачив його наскрізь і розумів, що й від нього треба приховувати свої справжні думки, як від будь-кого в армії. А проте не міг утриматись від спокуси інколи трошечки спантеличити його. Зробити щось більше було неможливо. Евансові була властива чисто британська товстошкірість: невігластво, самовпевненість, самовдоволеність ніби потрійною носорожачою шкірою захищали його від стріл розуму. І все ж Вінтерборн мимохіть уподобав Евенса. Той був хоч і нестерпно дурний, але чесний, добросердий, сумлінний, умів і виконувати накази, й домагатись їх виконання від підлеглих, ревно дбав про своїх солдатів. Можна було не сумніватися, що він піде поперед усіх у найбезнадійнішу атаку, а в обороні відбиватиметься до останньої краплі крові. І таких, як він, були тисячі, десятки тисяч.

Вінтерборн помітив, що під час нічного чергування на передовій Евенс неодмінно ходив зверху, не ховався в траншеї, хоч би так було навіть важче й загайніше — пробиратися через колючий дріт, вирви та інші перешкоди. Тоді він про це не замислювався: мабуть, офіцерам так належить, або ж Евенс хоче піддати духу солдатам своїм прикладом. Він ніби демонстративно підставлявся під небезпеку й водночас завжди зберігай незворушність. Коли вони, йдучи, попадали під артилерійський або кулеметний вогонь, Евенс іще сповільнював ходу і говорив зовсім неквапно, ніби навмисне зволікав. Лиш через кілька місяців Вінтерборн раптом зрозумів, що лейтенант піддає в такий спосіб духу не солдатам, а собі. Він силкується переконати себе, що не відчуває страху під вогнем.

Той, хто, пробувши на фронті півроку (а значить, майже напевне бравши участь у великому бою), потім запевняє, ніби ні разу не відчув страху, нервового шоку, ніби серце його ні разу не калатало шалено з ляку, а в горлі не пересихало,— той або надлюдина, або ненормальний, або ж брехун. Найменше бояться, як правило, новачки. Вони не надто хоробрі, в них просто свіжіші сили. Було дуже мало таких — і чи були вони взагалі? — що могли безболісно витримувати фізичне й душевне напруження тиждень за тижнем, місяць за місяцем. Безглуздо поділяти людей на сміливців і боягузів. Є просто більша й менша вразливість, більше й менше самовладання. Що довше триває напруження для вразливої людини, то більше потрібне їй самовладання. Але цей безнастанний тиск на нерви виснажує їх, і спроможність стримувати себе вимагає дедалі більших зусиль.

У самого Вінтерборна в ті перші тижні небезпека — тоді ще й не дуже велика — викликала переважно зацікавлення й скоріше бадьорила, ніж гнітила. Але Евенс уже брав участь у двох великих боях, він пробув на фронті одинадцять місяців, тож досяг тієї стадії, що вже потребував свідомого самовладання. Коли поряд вибухав снаряд, обидва вони лишались на вигляд незворушними. Та Вінтерборн і справді був такий, бо ще новенький тут; йому не доводилося стримувати розшарпані за кілька місяців фронту нерви. А Евенс лише здавався спокійним, бо насправді відчайдушно, засоромлено боровся з собою, щоб стримати цілком несвідомий рефлекс ляку. Він думав, що це його «провина», що він «легкодух», і страшенно соромився цього. І від того, звісно, стримуватись було ще тяжче. Зате Вінтерборн, очевидно, мав дійти до цього воєнного неврозу куди швидше. Він був незрівнянно вразливіший. Він і раніше гриз себе думками про Фанні, про Елізабет, про війну і своє ставлення до неї. Проте гордість давала йому силу витримувати те, що давно зломило б когось іншого. Він витримував потрійну напругу: незлагоди в особистому житті, гніт армійської рутини й надсаду бою.

І ще один гніт лежав на Вінтерборнових нервах: його мучило те, що він так занепадав фізично й духовно, хоча, врешті, такі, як і він, злигодні терпіли й мільйони інших. Винні тут, мабуть, були Елізабет і Фанні: хоч вони й не висловлювали своїх почуттів уголос, але їхні погляди були досить промовисті. Справді, він духовно занепадав: спочатку повільно, потім дедалі швидше. Та й чи могло бути інакше? Довгі години тяжкої фізичної праці в умовах суворої дисципліни неминуче притуплюють людський розум. Вінтерборн відчував, що він дедалі менше здатен сприймати витончену красу й тішитися грою думки. У нього з’явилась потреба примітивних розваг — замість тієї гострої насолоди, яку давали йому спілкування з красою та сам процес мислення. Він із жахом стежив, як грубіє його душа. Невже настане день, коли вона раптом розсиплеться на порох, як тіло містера Вальдемара? Він відчував пекуче приниження від того, що вже не може зосередитись на якійсь думці й довести її до кінця, як колись. Запал давнього життя підтримував його чимало місяців тилової муштри; але, пробувши на фронті всього два місяці, він побачив, що розумово помалу скочується вниз. І це в ті роки, які б мали стати найдіяльнішими, найпродуктивнішими, які б мали визначити все його подальше життя. Він бачив, що, навіть зоставшись живим, безнадійно відстане від тих, хто не був у армії, і молодші теж легко випередять його. Ця думка була невимовно гірка. Йому й так уже стільки довелось пробиватися крізь перешкоди та наздоганяти згаяне. А ці пропащі місяці війни, що вже переростають у роки, зіб’ють його з ніг, і навряд чи він зможе підвестись.

Падінням, приниженням були для нього і бруд, воші, життя в норах та руїнах, скупченість людей довкола та труднощі. Він страждав від почуття, що його тіло втратило всяку цінність, що воно приречене на існування, гідне хіба волоцюги, що його мають за гарматне м’ясо. Він страждав і за своїх товаришів, теж приречених до цього; та оскільки то була спільна доля всіх чоловіків його покоління, Вінтерборн вирішив, що треба терпіти. Обличчя його, завжди таке тонке, тепер обернулось у типову маску «червонощокого Томмі», як згодом чемно сказав йому один добродушний приятель-американець. Руки огрубіли, здавалось, навіки, ступні знівечило важке солдатське взуття. Все тіло, до армії чистісіньке, тепер укривали воші, а на спині висипали гноячки — такого з ним не бувало ніколи — чи то від поганої води для пиття, чи то від якоїсь зарази на білизні, одержуваній після лазні.

Безперечно, все це принижувало й гнітило Вінтерборна тим дужче, що він був художник і вмів відчувати красу. Бо чим інакше пояснити той жах і сором, що довго мучили його після однієї пригоди, яку більшість людей дуже швидко забули б? Він був на фронті вже близько місяця, і пронос дошкуляв йому все дужче. Якось уночі, коли Вінтерборн супроводив Евенса, йому припекло, і він попросив дозволу відійти до вбиральні. Туди було ярдів із двісті, і він, як не силкувався стриматись, не встиг добігти вчасно. То була одна з найхолодніших ночей за всю довгу, люту зиму — градусів із двадцять морозу. Вінтерборн зупинився, сповнений жаху та огиди до самого себе. Ну що йому робити? Як вернутись до Евенса? Він прислухався. Тихо, ані пострілу, такої спокійної ночі ще не було, відколи він тут. По траншеї ніхто не йшов. Вінтерборн квапливо роздягся, тремтячи від холоду, стяг із себе підштанки, обтерся ними, наскільки зумів, а тоді закинув запаскуджену одежину на «нічию землю». Потім одягнувся й побіг назад до Евенса; той трохи різкувато спитав його, чому він так загаявся. Ніяковість минулась, але приниження лишилося.

Нарешті минув нескінченний січень, минула й половина лютого, а морози не кінчались. То були жахливі дні. Сьогодні те самісіньке, що вчора, а завтра те самісіньке, що сьогодні: плентаєш на передову, тоді назад, спиш, уранці силкуєшся хоч трохи опорядитись, тоді шикуєшся на переклик, потім обід, година чи дві на писання листів, потім знов шикуєшся й плентаєш на передову. Під кінець лютого прийшла радісна звістка, що їх на чотири дні відсилають у тил перепочити. Останньої ночі перед відходом Евенс із Вінтерборном стежили, як працюють сапери, і раптом один за одним залунали різкі, короткі вибухи. Обидва глянули в той бік і ярдів за триста побачили тьмяно-червоні спалахи — вибухи гранат чи мін з невеликого міномета. І вигукнули одночасно:

— Це ж по нашому підкопу!

Лейтенант сплигнув у траншею й бігом кинувся до підкопу; Вінтерборн за ним. Біжучи, Вінтерборн зірвав з гвинтівки чохлик на замку й запхав його в кишеню. А малі міномети все били й били, а тоді раптом стихли, коли їм лишалось бігти ярдів сорок. З усіх боків злітали вгору освітлювальні ракети, торохтіли англійські кулемети. Евенс завернув за траверс і наткнувся на двох своїх солдатів — ті плентали геть від підкопу, оглушені вибухом, зовсім одурілі.

— Що сталося?

Солдати забелькотіли щось незрозуміле, і лейтенант з Вінтерборном кинулись до підкопу. Затуливши рукою ліхтарик, Евенс посвітив туди, і Вінтерборн побачив двоє закривавлених тіл. Голова в одного сапера була напіввідірвана й розтрощена — повна каска кривавого місива. Другий, капрал, був тяжкопоранений, але ще стогнав. Очевидно, одна з мін влучила прямо в підкоп. З обох боків знов загуркотіли вибухи. Евенс підсунув свою польову сумку під голову капралові й закричав, силкуючись перекричати вибухи:

— Знайдіть санітара й верніть тих зас...ців!

— А як же дозорний? — загорлав Вінтерборн.

— Я сам по нього піду. Швидше!

Евенс почав розстібати мундир на капралі, щоб перев’язати йому рану, а Вінтерборн побіг. Із пораненого цебеніла кров. Триста ярдів до санітара й триста назад. Вінтерборн мчав щодуху, бо він знав, що коли в людини поранена артерія, її життя залежить від секунд. І все ж не встиг. Коли вони з санітаром, засапані, вскочили в підкоп, капрал був уже неживий.

Труп дозорного забрали потім.