Розділ «Смерть героя»

Як не згадувати розмову з лейтенантом, наступні вісім-десять ночей проминули для Вінтерборна так самісінько, як ця, перша. На смерканні вони вирушали до передової, працювали там під обстрілом, тремтячи від холоду; вертались назад, спали, силкувались якось почиститись та вмитись і знов шикувалися.

Три чи чотири рази назустріч їм проносили по траншеї вбитих. На Західному фронті все насправді лишалося без змін.

Потім, коли ця одноманітність уже ставала майже такою ж нестерпною, як муштра в учбовому таборі під окрики сержанта: «Тихо там! Стояти струнко!» — їм дали одну ніч перепочити й перевели в денну зміну. Але денна зміна виявилася ще тяжчою. Шикувалися на світанку й працювали в Гінтоновому ході, ярдів за двісті від переднього краю. Довбали промерзлу глину — не м’якшу від мармуру,— виколупували з неї старі дошки помосту, копали жолобки для грунтової води й укладали новий поміст. Робота, з якою в теплу пору двоє впорались би за півгодини, в мороз забирала чотирьом саперам цілий день.

Якось, коли Вінтерборн саме довбав тверду, як камінь, глину, в траншеї з’явився генерал-лейтенант.

— То що ми робимо, хлопче?

— Замінюємо поміст, сер,— відказав Вінтерборн, хвацько приставивши кайло до ноги й виструнчившись за статутом: кут між ступнями сорок п’ять градусів.

— Ну, давай, давай, хлопче!

— Vive ľempereur![32]

Розваги теж були, хоч і небагато. Наприклад, пацюки. Спочатку Вінтерборн, поглинутий іншими новими життєвими клопотами, не дуже звертав на них увагу. А вони вдень не лізли на очі. Та якось надвечір, коли сапери вертались Гінтоновим ходом зі зміни, дорогою сталася затримка. Вінтерборн саме перетинав другу лінію траншей і мав перед очима поколупані снарядами та підправлені мішками з землею траверси; мішки лежали й на бруствері. Німці зі своєї передової лінії пускали якісь дивні сигнальні ракети, і в голові у нього ворушилася млява гадка, що ж вони означають, коли біля самого обличчя його шмигнув — чи, власне, неквапно прочимчикував — величезний пацюк. І тоді він помітив, що зі шпарок між мішками вискакують і знов ховаються цілі полчища пацюків — таких здоровезних, яких він іще не бачив. По всьому брустверу й задньому траверсу, скільки сягало в присмерку око, їх аж роїлося. Які вгодовані пацюки! Вінтерборн здригнувся, подумавши, на чому вони, певне, так розпаслися.

Дуже скоро він цілком звик до загалом вельми помірного артилерійського обстрілу, до снайперських пострілів, до кулеметного вогню. В його роті поки що не влучило нікого, і він уже почав думати, що небезпеки війни дуже перебільшують, тоді як невигоди воєнного побуту та нудьгу страшенно недооцінюють. Через прикрі холоди він ніяк не міг оклигати від тяжкої застуди, підхопленої ще в Кале; до того ж він застудив іще й печінку. Те саме діялось із половиною солдатів у його роті — й новаків, і ветеранів; усі страждали ще й від проносу, теж через застуду. Це була ще одна розвага: раз у раз бігати до вбиральні. На передовій убиральні були зовсім примітивні: кілька ящиків з-під сухарів та цебро. Гостроти відчуттів додавало те, що німці до всіх таких убиралень пристрілялись: досить необережно випростатись, і дістанеш кулю. Хто кмітливіший, той дожидав, поки над головою дзизне, а тоді спокійно виходив, але час від часу хтось забував про цю елементарну осторогу і, бувало, платив за те життям. У саперів убиральня була трохи солідніша — відразу ж за їхніми оселями, на шість місць (не розгороджених): глибокий рівчак і стінки з натягненої на стовпцях мішковини. Один стовпець вбило снарядом, у мішковині — численні дірки від осколків. Там Вінтерборн мусив просиджувати куди більшу частину свого вільного часу, ніж годилося б у таку холоднечу. Якось, зайшовши туди, він застав там чужака-артилериста. Той пильно оглядав свою сіру фланелеву сорочку; голе тіло, скільки його було видно, у нього вкривали червоні цяточки. Якась гидка шкірна хвороба, вирішив Вінтерборн, сідаючи над рівчаком.

— Отака холодюка й досі,— зауважив він.

— Падлючий холод,— погодився артилерист, не перестаючи щось шукати в своїй сорочці.

— Яка в тебе погана висипка на тілі...

— Та це все падлючі воші. Весь дім завошивлений.

Воші? А, ну звісно ж, у артилериста воші! То він увесь покусаний, а тоді ще порозчухував. Вінтерборна аж зсудомило. Сама думка про паразитів була огидна.

— Де ж ти їх набрався? І не можна позбутись?

— Де набрався? Там, де й усі. А в тебе хіба їх нема? А позбутись — як ти їх позбудешся! Білизна, що видають після лазні, теж вошива. І в бліндажах воші, і в будинках, а вже як вони є, то вони тебе знайдуть.

Після зустрічі з вошивим артилеристом Вінтерборнові прибула ще одна турбота: як по змозі довше не набратися вошей. Та за кілька тижнів він теж змирився з вошею, тим неминучим супутником солдата на війні.

Як більшість новобранців, він на передовій спочатку не дуже боявся, навпаки — був навіть зухвалий. Коли поблизу траншеї вибухав снаряд, він вистромляв голову глянути; і дуже зацікавлено вслухався в свист кулеметних куль. Досвідченіші солдати сварили його:

— Якого біса ти вилупляєш очі, коли б’є шрапнеллю? Ще надивишся, встигнеш. І не вистромляй голови з-за бруствера. За тебе нам начхати, коли її тобі німець продірявить, але ж як він побачить тебе, то може накрити всіх нас.