Розділ «Смерть героя»

— Слухаюсь, сер.

— Ви не забули паролю?

— Ні, сер,— «ліхтар».

Пройшовши траншеєю кроків сорок, Вінтерборн раптом почув брязк зброї й мало не наштрикнувся на багнет, наставлений йому в груди. То був дозорний, що стояв перед бліндажем ротного командира на випадок газової атаки.

— Стій! Хто йде?

— Ліхтар.

Дозорний неквапно опустив багнета.

— Та й холод падлючий, брате.

— Собачий.

— Ти якого полку — Бедфордського чи Ессенського?

— Саперного батальйону.

— Може, знайдеться недогарок свічки, брате? Бо в нас у бліндажах темрява падлюча.

— Шкода, друже, не маю.

Це разуразне випрохування свічки було досить надокучливе; видно, в піхоті гадали, що саперам свічок видають удосталь. Та без свічок бліндажі, якщо вони досить глибокі,— справді темні нори, навіть удень. А на цій ділянці фронту бліндажі були таки глибокі — відбиті в німців і переобладнані; тому і входи були в бік ворога, а не в бік тилу.

— Ну, дарма. Добраніч.

— Добраніч.

Вінтерборн вернувся до підкопу. Він ще двічі по півгодини вартував, а решту часу довбав кайлом мерзлу землю чи накидав лопатою в мішки тверде груддя. Мішки з землею відносили назад до передової лінії і складали там на бруствері, щоб він був вищий. Робота йшла повільно. Сам підкоп був замаскований від ворожих очей. Вінтерборн і уявлення не мав, з якою метою його роблять. Коли нарешті близько першої години ночі роботу скінчили, він був уже зовсім виморений і ледь не спав, ходячи. Зміна тривала вісім годин, не рахуючи дороги туди й назад. Потомлені солдати вервечкою плентали по траншеї, гвинтівки повісивши на ліве плече, а на правому несучи кайла та лопати. Вінтерборн насилу йшов, знеможений холодом та незвичною роботою, напівсонний. Його не лякала небезпечна служба вістовця — коли справді вона була небезпечна,— аби тільки не весь час довбати землю та насипати й носити мішки.

Коли минули другу лінію траншей, доти мовчазні солдати почали озиватися словом-другим. За резервною лінією дозволили курити. Спотикаючись на нерівних дошках помосту, кожен намацав у кишені недокурка й запалив. Вінтерборнові вдавалося, що дорога не мав кінця, та врешті вони дійшли до чотирьох приступок, піднялись ними й опинились на знайомій уже поруйнованій вулиці. Вона лежала тиха і якась примарна в блідому світлі молодого місяця. Всі поскидали на купу кайла та лопати й подались до кухаря по свого пайку гарячого чаю; той чай, запарений у великому чорному казані, мав гидкий присмак м’ясного варива. Потім вервечкою пройшли повз офіцера, що наливав кожному порцію рому.

Вінтерборн дістався до місця нічлігу, глитнув трохи чаю, потім роззувся, закутався й допив чай. Аж тепер промерзле тіло трохи зігрілося. Він був злий сам на себе, що його так вимучила ця легка ніч на легкому відтинку фронту. А що сказали б Елізабет і Фанні, якби побачили, що він так по-тваринному радів чаєві з ромом? Фанні? Елізабет? Вони відступили кудись далеко-далеко; не так далеко, як усі інші люди, котрих він знав,— на багато світлових років,— а все ж дуже далеко. «Елізабет» і «Фанні» тепер були тільки іменами в кінці співчутливих, але досить відчужених листів. Його раптом здолала дрімота, і він заснув, думаючи про химерне «свись, свись», із яким пролітали над головою кулі. Він уже не чув гаубиць, що випалили з десяток залпів перед світанком.

6