Розділ «Смерть героя»

Та-та-та-та-та-та. Свись, свись, свись...

— Гляньте! Онде, он!

Вінтерборн ледве вловив швидкі спалахи.

— Ет, чорт,— лайнувся Евенс.— Забув я взяти з собою кутомір, а то б ми його засікли точно, а тоді вже артилерія викурила б його звідти.

Він недбало сплигнув у траншею, і Вінтерборн слухняно подався за ним. Пройшовши півсотні ярдів, лейтенант зупинився.

— У вашій солдатській книжці записано, що ви за фахом художник.

— Так, сер.

— Картини малювали? І креслити вмієте?

— Так, сер.

— А чого б вам не піти в штаб дивізії креслярем? Там креслярі потрібні.

— Бачте, сер, не те щоб я дуже прагнув геройської смерті, але в мене таке почуття, і то дуже сильне, що мені треба бути на передовій, разом з усіма.

— А! Ну, звичайно. А ходак із вас добрий?

— До війни, як турист, сходив пів-Англії, сер.

— А знаєте, в наказ, щоб кожен офіцер мав вістовця. Хочете бути вістовцем командира взводу? Будете скрізь супроводити мене, а як мене вб’ють, то передасте останній передсмертний наказ. Доведеться добре вивчити схему позицій, щоб у разі потреби бути провідником; будете передавати мої накази підофіцерам; орієнтуватись у становищі, щоб допомогти їм, коли мене виведе з ладу; ну, і переказуватимете всякі доручення. Може, це служба трохи небезпечніша, ніж у звичайного солдата, і, напевне, попобігати доведеться не тільки вдень, а й уночі, зате не доведеться стільки гарувати кайлом та лопатою.

— Я з превеликою охотою, сер.

— От і гаразд. Я поговорю з майором.

— Дуже вдячний вам, сер.

— Ви самі втрапите назад до підкопу? Ярдів двісті оцією траншеєю.

— Втраплю, сер.

— Гаразд. Ідіть, відрапортуйте капралові й до роботи.