Розділ «Смерть героя»

Троє поповзли далі, і Вінтерборн почув, як їх окликнули сапери в підкопі і як вони сказали пароль: «Ліхтар». Саме коли вони перелазили через бруствер, над німецькими окопами злетіла освітлювальна ракета. Вистрелив з гвинтівки німець-дозорний, заторохтів кулемет. Троє з дозору мерщій звалились у траншею. Кулеметні кулі грізно засвистіли повз Вінтерборнову голову: свись, свись, свись... Він скулився в своїй вирві. Свись, свись, свись... Тоді — тиша. Він підвів голову й знову став дивитись уперед. Дві чи три хвилини було зовсім тихо. В підкопі, мабуть, припинили роботу, звідти не долинало ні звуку. Вінтерборн напружено прислухався. Ні звуку. Такої моторошної, гнітючої, могильної тиші він ще не знав. Він і гадки не мав, що смерть може бути така мертвуща. Почуття знебулості, кінця світу, ніби мертва планета, населена мерцями, зависла в мертвому часі й просторі, пронизувало разом з холодом усю його плоть. Він здригнувся. Який промерзлий, пустельний, мертвий світ — усе потрощене, розбите, застигле. Тоді — дзень! — ляснула гвинтівка снайпера, а з півмилі праворуч ударила залпом батарея польових гармат. І знов зататакали кулемети. Всі ті звуки були полегкістю після такої моторошно мертвої тиші.

Нарешті з підкопу виповз сержант із солдатом — змінити його. Саме коли вони доповзли до вирви, якраз над ними спалахнула німецька, освітлювальна ракета. Всі троє завмерли, припавши до землі, а над ними — свись, свись, свись — засвистіли кулі: німецький кулеметник довгою чергою обмів бруствер англійського окопа. Вінтерборн побачив, як просто перед ним скрутилася сталка колючого дроту, перебита кулею, що пролетіла низько,— десь на долоню в нього над головою.

Вони з сержантом поповзли назад, до підкопу, і Вінтерборн скотився туди. Він опинився лице в лице з командиром взводу, лейтенантом Евенсом. Вінтерборн не міг стримати дрожу, він промерз наскрізь. Усе тіло задубіло, руки закоцюбли, ноги до колін нестерпно нили. Він згадав, як полковий ад’ютант, виряджаючи їх з табору, радив їм берегти ноги, й вирішив, що не буде більше нехтувати гусячого сала та шмаровидла для черевиків.

— Холодно? — спитав лейтенант.

— Холод собачий, сер,— відказав Вінтерборн, цокочучи зубами.

— Нате хлисніть,— Евенс простяг йому невелику плескату баклажку.

Вінтерборн узяв її тремтячою рукою. Шийка застукотіла об зуби; він потяг ковток міцнющого армійського рому й ледь не задихнувся. Горлянку обпекло, на очах виступили сльози. І відразу смертельний холод усередині почав танути. Але Вінтерборн іще тремтів усім тілом.

— Боже, та ви ж геть замерзли,— сказав Евенс.— Такого морозу, як сю ніч, здається, ще не було. Не така погода, щоб лежати в дозорі на «нічиїй землі». Капрале, треба змінювати їх там щопівгодини, година на такому морозі — це задовго.

— Слухаюсь, сер.

— Хочете ще рому? — спитав Евенс.

— Ні, дякую, сер,— відповів Вінтерборн.— Уже все гаразд. Трохи покопаю, то й зігріюсь.

— Ні, беріть свою гвинтівку й ходім зі мною.

І лейтенант швидко рушив траншеєю далі — перевіряти, як працюють інші команди саперів. Ярдів за сотню від підкопу він виліз із траншеї на задній траверс; Вінтерборн подерся за ним, але замерзлі руки й ноги погано корились йому, та й гвинтівка з іншим спорядженням були таки важкенькі. Евенс простяг йому руку й допоміг. Вони пройшли ще з сотню ярдів понад траншеєю й дійшли до місця, де кілька груп саперів готували вогневі позиції для мінометів. Сержант, що командував там, побачив офіцера й виліз із окопа назустріч їм.

— Ну, як посувається, сержанте?

— Земля дуже тверда, сер.

— Я знаю, але...

Свись, свись, свись — сипонули кулі, а тоді пролунало швидке «та-та-та-та-та-та» кулемета. Сержант зігнувся в три погибелі. А Евенс стояв незворушно. Бачивши, що він спокійний, не став пригинатись і Вінтерборн.

— Я знаю, що земля тверда,— сказав Евенс,— але ці позиції потрібні спішно. Зі штабу сьогодні знов нас квапили. Ану, гляну, як там у вас іде діло.

Сержант умить пірнув у глибокий окоп, за ним неквапно спустився офіцер. Вінтерборн лишився стояти нагорі й слухав, як Евенс підганяє саперів, щоб працювали щвидше. Та-та-та-та-та... Свись, свись, свись...— цього разу зовсім близько. Вінтерборнові пробіг поза спиною холодок; але, пам’ятаючи, що Евенс був спокійний, він вирішив, що треба стояти й далі. Евенс обійшов усі чотири мінометні позиції, а тоді рушив прямо до передової. Коло заднього траверсу він зупинився.

— Ми тут-таки близенько до німецьких траншей. Он там, ярдів за півтораста від нас, у них кулеметне гніздо.