Розділ «Смерть героя»

— Лежіть тут,— пошепки сказав офіцер,—і пильнуйте німецьких дозорів. Як побачите, стріляйте й піднімайте тривогу. Туди послано й наш дозор, трохи правіше, тож упевніться, перше ніж стріляти, чи то не вони. Десь тут у вирві сховано кілька гранат. За годину вас змінять.

— Слухаюсь, сер.

Офіцер поповз назад, і Вінтерборн зостався сам на нічиїй землі, ярдів за двадцять п’ять попереду англійських траншей. Йому чутно було м’яке, глухе гупання кайл та шарудіння лопат у підкопі й навіть тихе-тихе перешіптування. З англійських позицій злетіла в небо освітлювальна ракета, і він напружив зір: чи не повзе ворожий дозор? Але встиг побачити тільки переплутану дротяну загорожу в німців, нерівну лінію їхнього бруствера, вирви та якісь уламки і пень збитого снарядом великого дерева. В ту мить, коли запалений магній почав уже параболою падати вниз, за якихось тридцять ярдів від Вінтерборна зататакав замаскований кулемет — наче мотоциклетний мотор. Вінтерборн здригнувся з несподіванки й трохи не натиснув на курок. Потім знову тиша. Котрийсь із дозорних на англійському боці уривчасто, хрипко закашляв; за хвильку звіддалік почулось глухе бухикання дозорного-німця. Ті звуки в блідому місячному світлі були якісь моторошні. Ляснув постріл снайпера. Було страшенно холодно. Вінтерборн тремтів і від холоду, й від збудження.

Минали нескінченні хвилини. Він мерз усе дужче й дужче. Вряди-годи над головою пролітали, завиваючи, снаряди — і свої, й чужі,— і вибухали десь у тилу траншей. Тоді ліворуч, кроків за півтисячі, щось почало раз за разом рватись, гучно, аж земля двигтіла. Вінтерборн напружив зір, але зміг побачити лише спалахи вибухів і темні стовпи диму та підкинутої вгору землі. То стріляли німецькі міномети, але він ще не знав цього.

Минуло три чверті години, а нічого істотного не сталося. Вінтерборн мерз усе дужче, йому здавалось, наче він лежить там принаймні години зо три. Напевно, що про нього геть забули. Він аж зубами цокотів від холоду. Раптом йому здалось, наче праворуч, відразу ж за колючим дротом, щось ворушиться. Він весь насторожився і втупив туди очі. Так, там повзло щось темне. Ось воно застигло на місці й неначе зникло. Тоді поруч нього ворухнулась ще одна темна тінь, далі третя. То був дозор, що прямував до проходу в дротяній загорожі просто перед Вінтерборном. Німці чи свої? Він націлив на них рушницю, наготував гранати й став вичікувати. А дозор усе наближався. Коли вже ті троє опинились перед самим дротом, Вінтерборн сказав голосним шепотом:

— Стій! Хто там?

Всі три тіні вмить зникли.

— Стій! Хто там?

— Свої,— почулась тиха відповідь.

— Пароль — або стріляю.

— Ліхтар.

— Гаразд. Проходьте.

Один за одним усі троє поповзли крізь прохід у дроті до Вінтерборна. На всіх були плетені підшоломники, в руках — револьвери.

— Ви — дозор? — спитав Вінтерборн.

— А що ж іще, в дідька лисого? Діди Морози, чи що? Ти чого тут сидиш?

— Вартую. Ззаду, кроків за п’ятнадцять, сапери підкоп роблять.

— Ти з саперів?

— Так.

— Недогарка свічки в тебе не знайдеться, друже?

— Нема, хлопці. Нам не давали свічок.