Розділ «Смерть героя»

Для Вінтерборна, як і для багатьох інших, у роки війни час набув незвичайної ваги. Години, ці легконогі божества, що доти бігли так весело, втікали так швидко, немов дражнили нас, тепер поточились повільною одноманітною вервечкою, ніби під тягарем непосильної ноші. Здалеку нам здається, що бій — це щось героїчне, сповнене запалу, завзята багнетна атака або затятий опір купки рішучих вояків з останнім уцілілим кулеметом. Це те саме, що бачити в житті лише вечірки з шампанським, а всю решту викидати з пам’яті. А тут потрібна була тверда рішучість і витривалість, надлюдська витривалість. Сучасну війну було б куди практичніше провадити без людей, з допомогою механічних роботів. Так люди ж дешевші... Правда, протягом тривалої війни первісні витрати на роботів могли б компенсуватися, бо якість людей як солдатів дедалі падає. А втім, хай цю проблему вирішують військові міністерства. Ефективності живих солдатів дуже шкодить те, що вони здатні до почуттів; щоб зробити з людини досконалого солдата, почуття треба витруїти. Для живих роботів минулої війни час волікся нескінченно, нестерпно довго. Те, що ми називаємо «день», тоді тяглося стільки, як тепер для нас місяць. Запеклі сутички на Західному фронті знов і знов кінчались нічим, і вже здавалося, що вирішальний удар взагалі неможливий. В 1916 році виглядало на те, що фронт ніде прорвати неможливо, бо на небезпечні ділянки весь час надходили підкріплення з обох боків, і їхньому потокові не було кінця. Все залежало від того, котра сторона раніше вичерпає свої людські резерви й зневіриться в перемозі. А кінця й тут не було видно. Попереду маячіли тільки нескінченні злигодні, смерті, каліцтва — або ж якась загальна катастрофа. Навіть поранення не було надійним порятунком, тільки короткою передишкою: адже вилікуваних знов і знов повертали на фронт.

Перші півтора чи два місяці Вінтерборн, як і всі його товариші, воював з єдиним ворогом: з холодом. Саперна рота, до якої його приділили, копала ходи до «нічиєї землі» й улаштовувала позиції для мінометів відразу ж позад передової лінії. Працювали вони здебільшого ночами, а спали вдень. Але земля так промерзла, що робота посувалася страшенно повільно.

Роту було розквартировано у спустошеному селі за резервною лінією траншей, далі як за милю від передової лінії. Місцевість була рівна, майже гола — лиш де-не-де з землі стирчали потрощені снарядами пні; землю вкривав промерзлий, затверділий сніг. Скільки сягало око, всі будівлі були розтрощені, а часто навіть зрівняні з землею. То був край копалень; повсюди височіли терикони та химерні механізми надшахтних копрів, що їх артилерійський вогонь обернув у величезні клубки понівеченого, іржавого заліза. Ця ділянка фронту ніби клином урізалась у ворожі позиції, а при основі того клина, праворуч, лежало напівзруйноване, обезлюдніле містечко М. Сільський цвинтар був укритий могилками французьких солдатів, могилами стали й оселі, де не було підвалів, могили були розсипані по чистому полю. Куди не глянь — усюди хрести, маленькі дерев’яні хрести, по одному, по два, по три, стирчали з-під твердого снігу. Декотрі вже похилились, один, на околиці зруйнованого села, збило снарядом, зі снігу витикався тільки оцупок. На хрестах висіли майже зотлілі солдатські кашкети: сірі, круглі — німецькі; французькі кепі — сині з червоним; англійські — кольору хакі. Віддалік видно було й два великі англійські цвинтарі — рівні прямокутні плантації дерев’яних хрестів. Життя тут було ніби на якомусь усесвітньому кладовищі: мертві дерева, мертві будинки, мертві копальні, мертві села, мертві люди. Тільки гармати з довжелезними стволами та армійські вози здавались живими. Цивільного населення не лишилось, тільки через півтори милі далі від передової досі працювала одна копальня.

За оселею, де квартирував Вінтерборн, стояли замасковані дві великі гаубиці. Від їхніх пострілів руїни довкола аж двигтіли, а завивання снарядів, що даленіло в тихому морозному повітрі, звучало дивно сумовито. Німці відстрілювалися вряди-годи — берегли боєприпаси. Лише зрідка провиє над головою снаряд, у руїнах гримне вибух і підкине вгору фонтан чорної землі, уламків цегли та дахівки. А в повітрі засвистять, розлітаючись, осколки.

Але по-справжньому дошкуляв холод. Силкуючись хоч якось захиститися від нього, Вінтерборн, як і всі його товариші, кутався, в що міг, і мав досить чудний вигляд. Просто на голе тіло він намотував широкий фланелевий пояс. Поверх нього надягав товсту вовняну безрукавку, сіру фланелеву сорочку, плетений джемпер, довгі вовняні підштанки й товсті шкарпетки. А зверху — формена куртка й штани, обмотки, черевики; потім — кожушок, два шарфи на шию, дві пари вовняних рукавичок, тоді ще брезентові солдатські рукавиці. Далі інше спорядження: протигаз на грудях, каска, гвинтівка й багнет. На ніч він тільки роззувався. Випивши кухоль гарячого чаю з ромом, підстилав брезент, замість подушки клав ранець, угортав ноги в шинелю, сам угортався в укривало й лиш тоді зігрівався настільки, що міг заснути — коли був дуже зморений.

Крізь проламану стелю хатини Вінтерборн бачив білу паморозь і зорі, що мигтіли в морозному повітрі. Коли прокидався вранці, на укривалі теж біліла паморозь від його віддиху. Маленькі вусики обертались у бурульки. Черевики, поставлені поряд, за ніч так дубіли, що впхати в них ноги було справжньою мукою. Хліб у ранці замерзав так, що ставав аж сріблястий; а смак у мерзлого хліба відворотний. Сир теж був ніби нашпигований крижаними голочками. Замерзле повидло в бляшанках доводилось відігрівати на вогні. Консервоване м’ясо випадало з відкритих бляшанок брусками червонуватого льоду. Умивання скидалось на тортури. Трьох бачків води мало вистачити на день і для вмивання, й для гоління сорока чоловікам — по десять-п’ятнадцять душ на бачок. Вінтерборн був у батальйоні новенький, тому його черга до бачка звичайно бувала останньою. Вода була холодна й смердюча. Він з огидою вмочав у неї брудні руки й аж очі заплющував, коли тер ними обличчя. Але він змирився і з цим приниженням.

Йому назавжди запам’яталась перша ніч на передовій, їх вишикували на вулиці зруйнованого селища близько четвертої години. Мороз аж тріщав, на південному заході згасала вже знайома кривава смуга вечірньої заграви. Солдати позакутувались по вуха й мали вигляд кумедних товстунів у своїх баранячих та козячих кожушках, із горбами протигазів на грудях. Більшість понатягали на каски чохли з мішковини, щоб не блищали, і ноги теж обмотали мішковиною — для тепла. Так само закутаний офіцер вийшов зі свого помешкання; солдати тупали ногами об промерзлу, тверду, як камінь, дорогу. Потім розібрали з купи кайла та лопати й вервечкою поплентали за офіцером поруйнованою вулицею. Багнети чорніли на тлі холодного неба. Солдат, що йшов попереду Вінтерборна, раптом повернув ліворуч і зайшов до якихось руїн. Вінтерборн звернув за ним, спустився чотирма земляними приступками й опинився в окопі. Табличка повідомляла:

Земляні стіни сховали їх від пронизливого вітру, і відразу стало легше. Над головою насмішкувато моргали прекрасні зорі.

Польова гармата десь позаду почала посилати снаряд за снарядом. Вінтерборн прислухався до їхнього протяглого, виття і до негучних вибухів удалині. Вінтерборн наосліп ішов за переднім солдатом. По вервечці раз у раз переказували:

— Тут яма, обережно.

— Нахилися, тут провід.

— Побережи голову, місток.

Він провалювавсь ногою в ями, зачіпався багнетом за проводи польового телефону, стукався каскою об невисокий місток і переказував застереження назад. Вони проминули резервну лінію траншей, потім другий ешелон, нерухомо застиглих вартових на приступках для стрільби; з бліндажів тягло запахом дров’яного диму та тхнуло людським потом. Ще за хвилину по вервечці дійшов уривчастий наказ:

— Не говорити! Лопатами не бряжчати!

Вони були вже за якихось кількасот кроків від німецьких траншей. Зрідка, через неоднакові проміжки били гармати. Один снаряд вибухнув за бруствером ярдів за п’ять від Вінтерборнової голови. То вдарила проста собі тридюймівка, але його незвичному вухові здалось, ніби то був важкий снаряд. Вибухи лунали по чотири вряд — трах, трах, трах, трах: німаки брали ворога «у виделку». Щохвилини лунав різкий ляск — то з пристріляних і закріплених гвинтівок стріляли по вбиральнях або відкритих відтинках траншей. Дошки під ногами були всі поламані. Вінтерборн перечепився об невибухлий снаряд, потім йому довелось перелазити через купу землі — за кілька хвилин перед тим обвалило стінку траншеї. Траншея круто повернула, і він побачив на тлі неба силует — каску й багнет вартового. Вони вийшли на передову лінію.

Повернули під прямим кутом ліворуч. По праву руку був стрілецький окоп, там щопівсотні ярдів стояли дозорні. Поміж ними — траверзи, видовбані в землі сховища; входи завішені від газів укривалами — тепер згорненими. Вінтерборн зазирнув до одного сховища: тьмяний посвіт від грубки, тихе мурмотіння голосів, важкий дух переповненого житла, дров’яний димок. Солдат, що йшов перед Вінтерборном, обернувся до нього:

— Стій. Пароль сю ніч — «ліхтар».

Вінтерборн зупинився й переказав почуте далі назад. Усі стали чекати. Він стояв майже відразу позаду одного з дозорних і ступив до нього на приступку для стрільби, щоб уперше глянути на «нічию землю».

— Ви хто? — пошепки спитав дозорний.

— Сапери.