Розділ «Смерть героя»

— Хтозна. Побачите, як приїдете.

— В яку дивізію?

— Не знаю. Декотрі підуть у саперний батальйон.

— А що воно таке?

— Скуштуєш — знатимеш. Глядіть же, не забудьте: о пів на другу шикуватися.

І пішов до дальшого намету. Солдати збуджено загомоніли, висловлюючи різні здогади — безпідставні, як завжди. Вінтерборн відійшов від ряду наметів і зупинився, вдивляючись у безрадісний зимовий краєвид. За півмилі від їхніх наметів починався ще один величезний табір. Удалині по рівному, прямому шляху важко сунули армійські ваговози. З суворого сірого неба почав сипатися сніг. Майнула млява думка: а як же спати в окопах, коли сніг іде? В холодному повітрі віддих клубочився парою. Вінтерборн щільніше обмотав шарфом шию й потупав змерзлими ногами, щоб їх відігріти. У нього було таке почуття, ніби його розумові здібності помалу відмирають, бо всі душевні сили зосереджені на тому, щоб витримати фізично, щоб якось животіти. Час тягся нестерпно, ніби тортури. Здавалось, ніби цілі роки минули відтоді, як він покинув Англію,— цілі роки невигод, нудьги, пригніченості. Коли самий початок уже такий «легкий», то як витримати цілі місяці, коли не роки війни?

Його раптом охопила така зневіра, якої він іще не знав. Досі його підтримувала «на плаву» енергія молодості, запал минулого життя допомагав перетривати всі останні дні. Хоч як він шаленів, і тривожився, і сушив собі голову, і нудьгував, та в глибині душі не згасала надія на краще. Він хотів жити, бо підсвідомо завжди вірив, що життя прекрасне. А тепер щось у його душі наче стало надриватись, і останні райдужні барви юності поблідли; він уперше став віч-на-віч із похмурою дійсністю, і його охопив жах. Його й самого здивувала, навіть перелякала власна безпорадність і безнадія. Він здавався сам собі папірцем, що, крутячись у сірому присмерку, спадає в безодню.

Сурмач просурмив сигнал на обід. Вінтерборн машинально повернувся й улився в натовп, що стікався до бараків-їдалень. Сніг уже йшов густий, і солдати тупали ногами, дожидаючи, поки їм відчинять, і лаялись, що кухарі загаялися з обідом. Коли двері відчинилися, всі, як звичайно, кинулись до роздачі, ніби отара овець, щоб захопити кращеньку порцію. Вінтерборн став осторонь: нехай собі штовхаються. Вираз на всіх обличчях був не надто симпатичний. Він підійшов мало не останнім, і пайка йому дісталась не дуже добра. Він жував тушковане м’ясо, хліб, схожий на мило, сир і відчував якусь ніби собачу вдячність за тепло, а то було велике приниження. Але те приниження, власне, вже не викликало обурення.

Поїзд, що мав довезти їх до кінця свого пункту, нескінченно довго повз через промерзлі поля, ледь притрушені снігом. Уже почало смеркати. За вікном невиразно пропливали примарні кістяки покорчених вітром невисоких дерев. У нетопленому французькому вагоні третього класу була страшна холодюка; крізь розбите вікно вривався крижаний вітер зі снігом. Солдати сиділи мовчки, повкутувавшись у шинелі й ритмічно тупаючи ногами в марних зусиллях зігрітися. У Вінтерборна ноги до колін зовсім закоцюбли, проте в тілі він відчував жар. Кашель допікав усе дужче, і він зрозумів, що в нього температура. Весь він здавався собі прикро брудним: адже стільки вже днів не роздягався! Вода в таборі давно скрізь позамерзала, й помитись не було ніякої змоги.

Темрява поволі густішала. І поїзд тягся повільно, дедалі повільніше. Вінтерборн попав до частини загону, призначеної в саперний батальйон. Він спитав у сержанта, що це таке.

— О, це лахва, куди краще, ніж у простій піхоті.

— А що ж там роблять?

— Та гарують на «нічиїй землі»,— ошкірився сержант,— а як сколотиться буча, то через бруствер і вперед.

Поїзд минув вузлову станцію й почав набирати швидкість. Хтось сказав, що то був Сент-Омер, хтось заперечив — ні, Сен-Поль; ще один висловив гадку, що це минули Бетюн. Вони не знали, ні де проїздять, ні куди їдуть. Миль через дві після вузлової станції поїзд зупинився. Вінтерборн утупився в густу темряву. Нічого не видно. Він вихилився з розбитого вікна, але почув тільки сичання пари від паровоза й угледів тьмяний червоний посвіт його топки. І раптом далеко попереду й трохи ліворуч чорноту розірвав спалах світла, і Вінтерборн почув негучний гуркіт. Гармати! Він став чекати, напруживши слух і втупившись у крижану темряву. Тиша. Тоді знов — спалах. Гуркіт. Спалах. Гуркіт. Дуже далекий, ледве чутний, але помилитися годі. Гармати. Отже, вони наближаються до фронту.

Поїзд нарешті рушив далі й знову повз нескінченно довго. За півгодини вони проїхали кілька глибоких вийм. А потім — цього разу з правого боку і значно ближче — знову Спалах, багато яскравіший, і майже в ту саму мить — басовитий гуркіт, чутний навіть крізь стукіт коліс. Його вже почули у вагоні й інші:

— Гармати!

Поїзд іще кілька хвилин повз крізь темряву, ніби скрадався. Солдати всі тислись до вікон. Блись! Гах! Ще дві хвилини. Блись! Гах!

А ще за три чверті години поїзд зупинився в тупику, і вони висадилися з вагонів у непроглядну темінь.

5

Перші дні окопної війни були для Вінтерборна не такі й страшні. Стояли морози, і солдати з обох боків фронту тільки й знали, що хворіли на запалення легенів та силкувалися зігрітись. Він опинився на спокійному відтинку фронту; французи ще в чотирнадцятому році відбили цю місцевість у ворога, а в п’ятнадцятому, коли сюди прийшли англійці, тут точилися запеклі й тривалі бої. А в шістнадцятому, коли осереддя бойових дій перемістилось на Сомму, тут почалася звичайна млява позиційна війна. Вилазки тоді ще не практикувались широко, але місцеві атаки в масштабах батальйону чи бригади не припинялися. Трохи згодом їхній відтинок дорого заплатив за ці спокійні дні.