Розділ «Смерть героя»

Ні, марна річ. Думки знов і знов вертались до всієї незмірної трагедії, і він знов і знов зневірявся: марна річ. Є два шляхи. Або пливти за течією, хай буде, що буде; або підставитись під кулі на передовій. І так зроби чи так — кого де схвилює.

4

Уранці о дев’ятій їх вишикували, стрій похапцем оглянув якийсь незнайомий офіцер і наказав бути напоготові. Об одинадцятій їм видали м’ясні консерви та сухарі, а ще через півгодини вишикували для дороги. Вінтерборн трохи збадьорився. Нарешті вони кудись потраплять. Ввечері він буде вже в окопах і випробує свою долю разом з усіма. Годі вже валандатись.

Він помилився. В Булоні солдатів посадили в поїзд, що повз наче слимак і врешті привіз їх до Кале. Їх просто перевезли на іншу базу.

Формувальний табір під Кале був напхом напханий. Сюди звели всі маршові загони, прислані з Англії для поповнення втрат на Соммі; щодня прибували нові й нові колони, і командування не встигало розподіляти їх по бойових частинах. Новоприбулих повпихали в нашвидкуруч напнуті намети — по двадцять дві душі в кожний: худобу так тісно не впхаєш, та й для людей це вже, либонь, межа. Місця вистачало тільки, щоб лягти. Після вечірнього переклику робити не було чого: або тиняйся по табору в холоді й темряві, або вмощуйся на тій смужечці підлоги, що приділена тобі в наметі, можна ще й грати у кості чи пити каву з ромом, поки не позачиняються шиночки по сусідству. До міста Кале можна було піти тільки з дозволу. А на дозволи командири не були щедрі.

Що не день холоднішало. І це аж ніяк не полегшувало нескінченного очікування, тісноти в наметах, нудьги від безділля. Щоранку нескінченні сірі колони витікали кривою дорогою на піщаний плац і шикувались у довжелезні шереги. Офіцер верхи на коні вигукував у рупор команди. Але нічого істотного не відбувалось, і колони повзли назад. І все ж таємнича «передова» потроху ближчала. Їм видали великі складані ножі на шворці. Потім протигази й каски. Потім бойові гвинтівки й багнети.

Протигази були ще давнього зразка — щось ніби водолазний шолом із фланелі, просоченої якимись хімікаліями. Від них у роті був якийсь гострий, їдкий, нелюдський присмак, а якщо не скидати такий протигаз надто довго, на шкірі з’являвся висип. Маршові загони весь час тренували на випадок газових атак: треба було пробути п’ять хвилин у газовій камері із звичайнісіньким хлором такої концентрації, що могла вбити за п’ять секунд. Один з тих, кого завели до камери разом з Вінтерборном, ошалів і почав зривати з себе протигаза. Інструктор, здушено лаючись крізь власний протигаз, кинувся до нього й з допомогою ще двох солдатів тримав його, поки камеру відчинили. Вінтерборн помітив, що від газу потемніли яскраво начищені мідні гудзики на його мундирі й усі металеві частини амуніції. А одяг іще кілька годин паскудно тхнув хлором.

Солдати старанно чистили довгі сталеві багнети й вивчали карабіни. Вінтерборн мав на прикладі довгу подряпину від кулі, а замок був добре-таки поїдений іржею: видно, карабін підібрали на бойовищі й наново довели до ладу. «Цікаво, по кому дісталась мені ця спадщина,— подумав Вінтерборн,— і кому вона дістанеться по мені...»

А дні й ночі ставали все холодніші. Сонце сходило й заходило в криваво-червоній імлі, опівдні воно теж здавалося застиглою плямою крові на повитому імлою небі. Вона в рівчаках затягувалася кригою, водогінні крани замерзали. Вмиватися крижаною водою ставало дедалі важче, і скоро гоління та вмивання зробилося справжньою мукою. Вітер з півночі, хоча й не сильний, усе холоднішав, від нього шерхла шкіра. Скупатись не було де, роздягатись на ніч солдати теж не могли. Тільки роззувались, загортались у шинелю й укривало і тремтіли від холоду вві сні, тулячись один до одного, наче вівці в хуртовину. Майже всі позастуджувались і бухикали; одного хлопця з їхнього загону забрали до лазарету з плевритом.

Минав день за днем, а їх усе не відряджали до бойових частин. Одноманітність, гнітючий настрій, нудьга. О четвертій уже смеркало, і до світанку зовсім нічого робити. Солдатські буфети та шиночки напхом напхані. Вінтерборн, на щастя, відкрив, що вартових можна підплатити, й кілька разів ходив повечеряти до Кале. Купив кілька французьких книжок і пробував читати — марна річ. Він виявив, що нездатен зосередитись, і це пригнітило його ще дужче. На плац їх виводили рідко, і для тоскних думок часу лишалося задосить.

На різдво вони ще перебували в тому таборі. Англійські газети — їх неважко було дістати (вчорашні або позавчорашні) — були повні гучної хвальби з приводу того, як батьківщина намагається пригостити своїх солдатів добрячим святковим обідом. І солдати вже наперед жмакували той обід. Бараки-їдальні задля такої нагоди вклепали гостролистом. Але весь різдвяний бенкет вилився у порцію розігрітих м’ясних консервів та шматочок холодного пудинга завбільшки зо два квадратних дюйми. Всі солдати у Вінтерборновому наметі лютували. Їхнє нарікання так його роздратувало, що він визвірився:

— Чого ви так розбурчалися через якусь там мізерну подачку! Вони хочуть дешево відкупитися, щоб сумління не мучило, а ви й раденькі! Та врешті, може, це й від щирого серця робилося. Чи ви не розумієте, що ми тут у таборі — як сироти, всім на нас начхати. Всі кращі посилки пішли на передову, фронтовикам, ті заслужили куди більше, ніж ми. Адже ми ще нічого не зробили. А може, дорогою все розікрали. Та хай там як, чи не однаково! Хіба ви пішли до армії задля шматочка пудинга та різдвяного печива?

Солдати мовчали, вони не могли зрозуміти його зневаги. Ясна річ, він був несправедливий. Це ж просто великі діти, їм пообіцяли ласощі, та й не дали, от вони й розсердились. А його гніву, що мав природу глибшу, вони не розуміли. Так само як не розуміли його хвилювання щовечора, коли сурмач сурмив відбій. Той сурмач був справжній митець, і коли над велетенським притихлим табором лунав сигнал, яким у війську проводжають і на нічний, і на вічний спочинок, серце сповнювалося невимовним смутком. Сорок тисяч душ лягають спати — а скільки їх ще будуть живі через півроку? Сурмач неначе знав це, так задушевно виводив він сумний проникливий мотив: «Відбій! Відбій! Відбій! Відбій!» Вінтерборн щовечора вслухався в цей сигнал. Інколи той смуток майже давав розраду, але інколи бував нестерпний. Він написав до Елізабет і Фанні про сурмача, та й про тих солдатів-відпускників, що їх бачив на пароплаві. Обидві вирішили, що він робиться безнадійно сентиментальним.

— Un peu gaga?[31] — сказала Елізабет.

Фанні тільки здвигнула плечима.

Через два дні після різдва нарешті надійшов наказ. Солдати саме розсупонювалися після вранішнього переклику, коли до намету зазирнув черговий капрал.

— Вас уже прилаштовано!

— Що? Як? Куди? — посипалось з усіх боків.

— Поїдете на фронт. Шикуватись о пів на другу й відразу вирушати. На передову їдете, і хай вам щастить!

— А куди саме?