Розділ «Смерть героя»

— От дивак! І як це схоже на нього! Ох, я знаю, що більш його не побачу!

Фанні спробувала втішити подругу. Але Елізабет чомусь здавалося, що то Фанні винна в усьому.

У труському вагоні Вінтерборн хвилин із десять сидів на своєму ранці. Було майже зовсім темно. Вартовий силкувався читати газету при світлі каганчика. Солдати, що мали стерегти пайки, вже лежали на підлозі. Вінтерборн застебнув шинель, відвернув комір, поклав на ранець вовняний шарф — замість подушки — й ліг на затоптану підлогу поруч них. За п’ять хвилин він уже спав.

3

Поїзд прибув до Фолкстона глупої ночі. Загони, зібрані з рівних полків, тепер з’єднали докупи, але офіцери ще були при кожному свої. Солдати пройшли через понуре містечко й розмістились у великих порожніх будинках, що стояли в ряд; очевидно, то були колишні пансіони, невигідні, як усі маленькі готелі в Англії. Солдати вмились і сяк-так поснідали. Настрій у всіх був пригнічений.

О п’ятій їх повели до гавані, але потім вернули назад: офіцер, вислухуючи наказ, переплутав години, замість «дев’ята» почув «п’ята». Довелося знов чекати. Тоді вони вперше познайомилися з дивним фактом: велика частина часу на війні марнується на чекання або на виправлення помилкових наказів, відданих з недомислу або з надмірної ревності. Сидячи на своїх ранцях у порожній кімнаті, солдати гарячково й безрезультатно сперечалися про своє недалеке майбутнє: до якого розподільного табору їх повезуть, до якої частини приділять, на якій ділянці фронту? Вінтерборн підійшов до незавішеного вікна й визирнув надвір. Пливли важкі хмари, море було наче брудне, хвиля не дуже велика. Набережна майже безлюдна. Будки на зупинках трамваю занедбані, з повибиваними шибками. Газові ліхтарі, давно вже не засвічувані, невесело звисали з поіржавілих стовпів. Ще одне поранене місто — можливо, вже при смерті. Пригніченість, одноманітність, нудьга. Вінтерборн глянув на ручний годинник. Чекати ще понад дві години. Тепер, коли неминуче таки сталося, йому нетерпілось на фронт. Він збайдужів до всього, лишилась тільки пекуча цікавість: яка ж вона насправді, та війна?

Хай йому чорт, оцьому зволіканню! Він затарабанив пальцями по шибці. За його спиною в кімнаті тривала та сама безглузда, порожня, марна розмова. Вінтерборна дивувало власне отупіння. Усе його минуле життя здавалося сновиддям, усе, чим він так палко цікавився, стало йому байдуже, честолюбні надії згасли, давні друзі здавались неймовірно далекими й непотрібними; навіть Фанні й Елізабет обернулись у якихось безтілесних привидів. Пригніченість, одноманітність, нудьга — але нудьга незвичайна, напружена, тривожна, озлоблена. Господи, хоч би швидше в путь! Ради тут нема, тож, хай йому абищо, швидше кінчаймо з цим. Біжімо ловити свою кульку. Ми знаємо, що наш жереб уже випав, тож дізнаймось його швидше.

Один солдат засвистів мотив пісні: «Чого-бо нам тривожитись?»

Справді, чого? А спробуй відігнати тривогу! І ти, веселий дурнику, тривожишся не менше за будь-кого. Тортури надією, достоту як у Вілье. Якби ти був зовсім певен, ще твій жереб уже випав, то мав би хоч спокій безнадії. Але ти не зовсім певен. Навіть у піхоті дехто лишається живий. А коли добудеш добрячу рану, то можеш відбутись від фронту на нівроку, а то й на дев’ять місяців. Це називається «підхопити домашню» — коли тобі пощастить так, що тебе повезуть лікуватись додому, до Англії. Солдати засперечалися про «домашні» рани. Яка з них найзавидніша? В руку чи в ногу? Більшість стояли на тому, що втратити ліву руку або ногу — це велике щастя, бо тоді ти спекавшся цієї клятої війни назовсім, та ще й дістанеш пенсію й компенсацію за каліцтво. Вінтерборн стояв спиною до них і дивився у вікно. На набережній юрмилися привиди курортників, що гуляли тут улітку. Ліву руку або ногу... Стати калікою. Ні, не це, тільки не це, господи! Вернутися цілим — або зовсім не вернутись. Але як ці люди люблять життя, як відчайдушно вони чіпляються за своє мізерне існування! А здавалось би — ну що вони мають із того життя? Може, прекрасних, чепурних Фанні та Елізабет? Правда, в них є свої «дівчатка», кожен із них носить фото в солдатській книжці. І то які дівчатка! Справжні тобі солдатські підстилки.

Вінтерборн раптом відвернувся від вікна, сів і заходивсь начищати гудзики. «Солдат повинен бути чепурним і ходити по-солдатському...»

Коли вони строєм рушили до гавані, Джордж трохи повеселішав. Всього дванадцять годин були вони в дорозі, а здавалось, наче цілі роки. Вінтерборн зрозумів, що одноманітність життя, безглузді обмеження, безнастанне сікання педантів-начальників довели його до цілковитого отупіння. Він глибоко шкодував, що його протримали в Англії так довго. У Франції принаймні буде якесь справжнє діло, якийсь рух...

Солдатські колони стікалися на пристань і по трапах сходили на борт трьох чорних військових транспортів. Вінтерборн упізнав їх відразу — то були його давні друзі, до війни вони плавали через Ла-Манш як поштові пароплави. На причалах величезні написи пояснювали: «Транспорт №1—33 дивізія, 19 дивізія, 42 дивізія, 118 бригада». Якийсь офіцер кричав у рупор:

— Відпускникам — ліворуч, маршовим частинам — праворуч!

Ще один рупор командував:

— Поповнення Першої армії — на транспорт номер один! Третьої й Четвертої армій — транспорт номер три!

— Капітане Свонсон із одинадцятого Сіфорс-Гайлендерського полку, негайно з’явитися до коменданта!

Вся ця метушня й галас хвилювали й навіть підбадьорювали.

Загін зійшов на борт; їх загнали аж на кінець верхньої палуби. На судні було повно відпускників, що вертались до Франції. Вінтерборн прикипів до них очима, як заворожений,— адже це справжні фронтові солдати, залишки першого півмільйона добровольців, ті, хто вірив у війну й хотів воювати. Вони були наче вся британська армія в мініатюрі.

Тут були репрезентовані всі роди військ: польова й важка артилерія, спішена кіннота, кулеметники, сапери, зв’язківці, інтенданти, санітари і піхота, піхота... Він розпізнав значки декотрих піхотних полків: вибух гранати — це Нортамберлендський стрілецький, тигр — Лестерський полк, а далі — Мідлсекський, Бедфордський. Сіфорс-гайлендери, нотінгемшірці, шотландські горяни, Східний Кент... Його вразив їхній мальовничо-обшмугляний вигляд. Він сам і всі солдати з поповнення були чепуруни: гудзики начищені, обмотки намотані рівненько, черевики начищені, в кашкетах верх натягнуто на дротяне кільце, ранець заповнений акуратно, як під лінійку, шинель застебнута аж під горлянку. Відпускники були одягнені абияк. Пояси в кого ремінні, в кого брезентові. Все спорядження начеплене як кому зручніше, гудзики не чищені, видно, місяцями. Ті в шинелях, ті в куртках із козячого або овечого хутра. У тих поли шинелі нашвидкуруч укорочені ножем — щоб не волочилася по грязюці, як здогадався Вінтерборн. Новобранці ще не призвичаїлись до важкенької-таки амуніції, а бувалі солдати, видно, й не помічали її: носили абияк або недбало кидали на палубу разом з гвинтівкою. Вінтерборн був зачарований. Його вразило й насмішило те, що в більшості відпускників дула й замки гвинтівок туго обв’язані шматинками, просоченими мастилом. Він уважніше придивився до облич. Вони були худі, якось дивно напружені — хоча ці люди цілих два тижні пробули далеко від фронту, і погляд теж якийсь незвичайний. Вони здавались дивно змореними чи підстаркуватими, але сповненими сили, своєрідної, неквапливої й тривкої сили. Супроти них свіжі обличчя новобранців були як у дітей — округлі, трохи не жіночні.

Вперше з початку війни Вінтерборн відчув себе майже щасливим. Оце справжні чоловіки. В них було щось глибоко чоловіче, мужнє, щось дуже чисте і безмежно приязне й підбадьорливе. Вони побували там, де не бувала жодна жінка й жоден тюхтій — ті просто там не витримали б. А ще в них було щось таке, ніби вони жили поза часом і простором, ніби (так подумалось Вінтерборнові) вони були римськими легіонерами, чи бійцями з-під Аустерліца, чи навіть новими завойовниками імперії. Вони мали вигляд варварський, але не жорстокий; рішучий, але не злостивий. Під гротескною одежею вгадувались худі, але міцні, невтомні тіла. Справді вони були — чоловіки! Вінтерборнові раптом подумалося, що через два-три місяці, якщо його не вб’ють, він і сам стане одним із них, точнісінько таким, як вони. Але тепер йому, сміховинно вичепуреному,— викапаний солдат мирного часу,— було соромно перед ними, і він аж знітився.