Розділ «Смерть героя»

«Так, далебі, ви — чоловіки, а не салонні дженджики, не бабії,— подумав Вінтерборн.— Начхати мені на ті ідеали, за які ви воюєте, вони майже напевне безглузді. Але я знаю: ви — перші справжні чоловіки, яких я побачив у своєму житті. Їй-же богу, жодна жінка, жоден тюхтій вас не варті, і я, грім мене побий, волію загинути разом з вами, ніж жити в світі, де нема таких, як ви».

Він відійшов трохи від свого загону й почав придивлятись до однієї купки відпускників. Один шотландець у мундирі англійського лінійного полку мав на собі все солдатське спорядження. Він стояв, спираючись на гвинтівку й розмовляв з двома іншими піхотинцями, що сиділи на своїх ранцях. Один з них, капрал у брудній кожушаній куртці, бозна-відколи не стрижений, курив люльку.

— І що б ви думали! — розповідав шотландець своєю уривчастою говіркою.— Приїжджаю додому, а мене кличуть до священика пити чай, а тоді ще й прросять: скажи прромову на добррочинному базарі на корристь учасників війни!

— Ну, а ти що? — відказав капрал, пахкаючи люлькою.— Сказав їм там усе про мерзенних гуннів? І що нам на фронті треба більше ванних кімнат з білими кахлями та дівчаток, а плетених шарфів та гранат уже вистачає?

— Де там! Я сказав: «Подай-но оту пляшку віскі, хазяйко, та помовч трохи».

— А з якої ти дивізії, друзяко? — поцікавився другий піхотинець.

— З трридцять трретьої. Ми славно відпочили влітку на Соммі, а тепер зимуємо на знаменитому куррорті Іпр.

— А ми з сорок п’ятої. Стоїмо ліворуч від вас, у Сальяні; Нас туди перекинули місяць тому з-під Бюлькура.

— О, Бюлькур гарненьке місце, бодай його не знати.

Вінтерборн не зміг слухати далі — надто ревний сержант погнав його назад. Він нехотя підкорився. Він з таким нетерпінням дожидав, поки ж ті троє покинуть перемовлятись заяложеними жартиками й заговорять про те, чого зазнали на фронті. Його аж розчарувало, що розмова цих людей була така буденна й нецікава. Йому здавалося, що їм годиться виголошувати шекспірівським білим віршем щось сповнене високого змісту. Щось гідне пережитого ними, гідне тому надміру мужності, який він відчував у них і перед яким схиляв голову з таким смиренним захватом. А втім — то, звичайно, дурниця. Він зразу збагнув це. Адже ці люди почасти саме тим і вражають, що вони такі буденні, що вони зовсім не усвідомлюють своєї незвичайності. Вони б уразились, якби їм таке сказати. Вони нічого не знають про свою велич. Вінтерборн дуже швидко розчинився серед цих людей, став одним із них, і де й поділось те первісне яскраве враження, ніби він зустрів якусь нову, дивну породу людей, плем’я справді мужніх чоловіків. Тоді його зацікавили інші люди. Він побачив, що справжні солдати, фронтовики мають щодо цієї війни не більше ілюзій, ніж він сам. Вони не так обурюються нею, не так страждають через неї, не думають, звідки вона й навіщо. Вони воюють так, наче просто виконують якусь осоружну їм роботу, бо їм сказали, що її треба зробити, і вони повірили. Їм хочеться, щоб війна скінчилася, вони воліли б опинитись якнайдалі від неї, але не почувають ненависті до ворогів по той бік «нічиєї землі». Навпаки, навіть співчувають тим ворогам. Бо то теж солдати, люди, відірвані від світу й кинуті в цю всесвітню варварську бійку. Адже вони так рідко бачили тих ворогів на власні очі, що здавалось, ніби війна точиться проти грізних і згубних природних сил, а не проти інших людей. Не видний був ні той, хто засипає тебе снарядами, ні кулеметник, що змітає однією чергою два десятки своїх товаришів, ні та рука, що кидає в твою траншею міни, від вибухів яких двигтить земля, ні навіть той невидимий снайпер, що несподівано підтинає з засідки: тільки куля тенькне, і тебе нема. Навіть під час щоденних вилазок устигаєш хіба на мить загледіти кілька чужих, інакшого зразка касок десь за поворотом траншеї, і або їхні гранати розірвуть тебе, або твої розірвуть їх. Бували й справжні сутички врукопаш, але дуже рідко. Ця війна провадилася снарядами — страхітливими, вбивчими вибуховими речовинами, а не холодною зброєю. Вартовий на світанку бачив перед собою похмуру пласку рівнину, посмуговану кривулястими траншеями, геть подзьобану снарядними вирвами, обсновану колючим дротом, закидану всякими уламками. В полі зору перебувало п’ять, а то й десять тисяч ворожих вояків, і жодного з них не було видно. День за днем, скільки не вдивляйся, хоч би одного побачив! Вночі, бувало, можна почути їх: брязкіт лопат та кайл, скрик пораненого, навіть кашель — якщо на часину притихав артилерійський та кулеметний вогонь. Але не побачити. Як розвидниться, на більш-менш «тихих» ділянках фронту часом наставало години на дві щось ніби перемир’я після гарячкової праці й безперервної стрілянини вночі. Після вранішньої переклички солдатам на передовій щастило трохи поспати. В такі хвилини тиша бувала аж моторошна. Двадцять тисяч душ на милю фронту — і ні звуку. Чи принаймні здавалось так. Але тільки за контрастом. Насправді стрільба не припинялась ніколи — з тилу били важкі гармати, і майже завжди чувся далекий гуркіт: десь точився бій...

Ні, солдати не палали жадобою помсти. І ненадовго заморочив їх ура-патріотичний галас. Вони сміялися з газет. Коли хтось із новоприбулих починав пишномовні балачки, його тут-таки уривали: «Заткни пельку, патріоте!» Але воювали далі в якомусь упертому розпачі — й самі не знали, чому. Начальство їм відверто не довіряло, забороняло читати пацифістську «Нейшн», хоча всякі паскудства «Джона Буля» читати дозволяли. Але та недовіра була зайва. Вони бились далі в своєму впертому розпачі, співаючи сентиментальних пісеньок, розважаючись цинічними балачками, безперестану нарікаючи, і, по-моєму, якби їх попросили, вони б і досі перли цього воза. Їх не смутили поразки й не тішили перемоги — їхній упертий розпач давно вбив у них ці почуття. Вони «перли воза». Дехто глузує з фронтового жаргону. Я сам чув, як дехто з інтелігентних пацифістів каламбурив: «перли воза» — це, мовляв, не «віз перлів». Ну що ж, хай собі каламбурять.

Транспорти йшли через Ла-Манш у супроводі чотирьох торпедних катерів — невеличких, вертких, чорних. У Ла-Манші були німецькі підводні човни. Того ранку потоплено один торговельний пароплав. Вінтерборн чекав, що йому буде страшно, але насправді аж здивувався, що й не думав про небезпеку. Та й нікого не турбував такий невеличкий ризик. Вони допливли до Булоні, і солдати махали на прощання руками катерам, що біля входу до гавані завернули назад.

Недосвідчений Вінтерборн гадав, що їх відразу повезуть на фронт і що наступну ніч він пробуде вже в окопах. Він забув, що солдати мусять багато чекати, забув про ту розважність, без якої неможливо пересувати величезні людські маси; тому-то ця гігантська невблаганна машина війни така повільна й неповоротка. Десь нидієш і нидієш, але врешті неминуче зрушать і тебе — невеличке коліщатко, й ти муситимеш закрутитись. І все це, таке дивно знеособлене, ще зміцнювало фаталістичні почуття. Думати, що ти, як окрема особа, ще маєш якусь вагу, здавалось безглуздим.

Причали в Булоні були забиті військовим спорядженням, і весь порт був неначе англійський. Написи скрізь по-англійському, повсюди британські прапори, британські офіцери й солдати, навіть паровози англійські. Відпускників сяк-так вишикували в колони й повели до вагонів. Кожен з них допитувався, де тепер його дивізія. Офіцери з комендатури швидко й енергійно розподіляли їх за призначенням. Маршові загони також зібрали в колону й повели на гору до табору для відпочинку. Всі збадьорилися, знайшовся й неодмінний жартун з лондонського Іст-Енду. Коли колона піднімалась на гору, з однієї хатини вийшла стара нужденна француженка, зігнута ревматизмом, і почала через силу помпувати воду в відро. Вона навіть не глянула на солдатів, що йшли дорогою,— надто звичне видовище. Жартун гукнув:

— А ось і ми! Не журіться, тітусю, війні скоро кінець!

Ночували вони в наметах у Булонському таборі для відпочинку. З Вінтерборнового намету відкривався чудовий вид на Ла-Манш і табірну піч для спалювання сміття. Перший його обов’язок у бойовій частині був збирати в таборі папірці та інше сміття й спалювати в тій печі. Прибулим не сказали, що з ними буде далі; в армії чинна теорія, що солдат має слухатись наказів, а не допитуватись. Вінтерборн згоряв з досади, що їх тут затримують без діла. Інші солдати все намагалися вгадати, куди ж їх пошлють.

Намети стояли на дощаних помостах. Кожному солдатові видали укривало й прогумовану підстилку; в наметі поміщалось по двадцятеро. Було твердувато, але спати можна. Вінтерборн довго лежав без сну, силкуючись дати лад своїм думкам. Побачене того дня дуже змінило його погляди на речі. Чи нема тут суперечності? Чи це означає, що тепер він стоїть за війну і за її прихильників? Навпаки. Він ненавидів війну так самісінько, ненавидів усю гучну балаканину про війну, відчував глибоку недовіру до мотивів, що ними керуються прихильники війни, і ненавидів військову службу. Але йому були до вподоби солдати, фронтові солдати — не як вояки, а як люди. Він їх поважав. Коли німецькі солдати такі самі, як оті люди, що він бачив уранці на пароплаві, він ладен поважати і їх. Він був з ними. З ними — так, але проти кого й проти чого? Він замислився. З ними, бо вони чудові люди, вони так просто терплять незмірні труднощі й небезпеки, бо вони шукають собі силу витерпіти ці труднощі й небезпеки не в ненависті до тих, кого називають їхніми ворогами, а в щирій, товариській приязні між собою. Не дивно було б, якби вони озвіріли, але цього не сталося. Звичайно, вони де в чому стали гірші, вони робляться брутальні, різкі, в них таки з’явилось щось тваринне, але поряд з дивовижною простотою та скромністю в них збереглась і навіть розвинулась якась природжена людяність і мужність. Тому він піде з ними до кінця — бо вони мужні й людяні. І ще тому, що ця людяність та мужність існують усупереч війні, а не завдяки їй. Ці люди серед страхітливої катастрофи щось урятували, і те, що вони врятували, незмірно важливе — мужність і товариська вірність, природна цілісність людини, природне людське братерство.

Але тоді проти чого ж вони б’ються? Хто їхні справжні вороги? Відповідь раптом стала ясна йому — і сповнила його душу гіркотою. Їхні вороги — і англійців, і німців — це ті йолопи, що послали їх убивати один одного, замість допомагати один одному. Їхні вороги — боягузи й ниці мерзотники, позбавлені сумління; їхні вороги — фальшиві ідеали, нерозумні ідеї, нав’язані їм, обман, облуда, глупота. Коли оці солдати — не виняток, тоді людство зовсім не пропаще, воно не збилось на хибний шлях. Збилися ті, хто ним правує,— не в час війни, а в мирний час. Народами правлять за допомогою нісенітних брехень і приносять їх у жертву фальшивим ідеалам та безглуздим ідеям. Так вирішено, що кермувати народами можна тільки з допомогою нісенітних брехень; але звідки це відомо, коли ніхто ніколи не пробував кермувати ними інакше? Звільніть світ від цих брехень. Та хто ж це зробить, хто?..

Вінтерборн глибоко зітхнув і, закутаний в укривала, перевернувся на другий бік. Хтось із його сусідів хропів. Ще один стогнав уві сні. Вони лежали, наче трупи,— людські покидьки, скидані до намету на горі коло Булоні. Ранець — подушка тверденька. А може, він помиляється, може, так воно й слід, щоб люди народжувались, аби вбивати одне одного в грандіозних безглуздих битвах? Може, він потроху божеволіє від оцих безнастанних роздумів про вбивання, від одчайдушних, невідчепних зусиль зрозуміти, в чому тут причина, від розпачу, від намагань додуматись, як же цьому перешкодити, як не допустити цього знову? Кінець кінцем, чи це таке важливе? Ну справді, чи воно таке важливе? Що двоногих тварин стане на кілька мільйонів менше? Навіщо так мучитись через це? Бо найбільше, що він може зробити,— це загинути. Ну, то загинь. Але ж — о господи! Господи! Невже це й усе? Народитись на світ, зовсім того не бажаючи, відчути, що життя, хоч і коротке, минуще, може бути прекрасним, божественним — і не спіткати в цьому житті нічого, крім нав’язаних тобі ворожнечі, зради, ненависті й смерті? Народитися для того, щоб тебе зарізали, як теля або закололи, як свиню? Щоб тебе силоміць жбурнули назад, у небуття — за віщо? Господи! За віщо? Невже в світі нема нічого, крім розпуки і смерті? Невже це життя марне, і краса марна, і кохання марне, і надія марна, і щастя марне? «Війна — задля того, щоб більше не було війн!» Невже знайдеться хоч один йолоп, що повірить у це? Скоріш — війна задля того, щоб породити нові війни...

Він зітхнув і знову перевернувся. Все це ні до чого. Ну навіщо мордувати свій мозок і нерви, гайнувати нічні години на безмовні муки, замість забутись уві сні. Або, ще краще, в смерті. Кінець кінцем, дітей вистачає, їх і в війну вже он скільки народилось, і нащо мучитись через їхнє майбуття — хіба за часів Вікторії хтось думав про наші часи? Діти виростуть, і ті, що народились у війну, теж. Може, їм теж доведеться йти на війну, а може, й ні. В кожному разі, на нас їм буде начхати. А то як же? Хіба нас дуже хвилює доля загиблих під Альбуерою? Тільки й того, що знаменита атака мушкетерів прикрасила собою сторінку Непірових спогадів. Чотири тисячі вбитих — а який плід? Сторінка пишномовної прози, і все. А ми от маємо Бернсфазера...