Розділ «Смерть героя»

Яка нетактовність! Ті кілька днів він пробув із Фанні. Мила Фанні! От славна дівчина. Вона вирішила, що буде дуже цікаво провести суботу й неділю з рядовим солдатом. Штабні офіцери вже остобісіли їй. Правда, була тут одна незручність: рядових не допускають у більш-менш пристойні готелі та ресторани. Але Фанні мала демократичні погляди. А Елізабет просто не звертала уваги. Її надто поглинули власні почуття та переживання, щоб вона помічала такі речі.

Вони мовчали кілька секунд, що тяглись, як хвилини. А потім заговорили всі водночас, перебиваючи одне одного.

— Вибач, я не хотів перебивати. Що ти хотіла сказати?

— Ет, пусте, вже не пам’ятаю.

А тоді знов запали в мовчанку.

Вінтерборн відчув, що трохи бентежиться при цих двох вичепурених дамах. Ну чого вони опинились тут о другій годині ночі й розмовляють із простим рядовим солдатом? Він намагався сховати брудні руки. Чорти б його вхопили, цей поїзд! Чого він не рушає? Джорджеві було дуже жарко в шинелі, і він почав розстібати її. Паровоз дав свисток.

— Усі по вагонах! — крикнув комендант.

Вінтерборн квапливо поцілував Фанні, а потім Елізабет.

— До побачення, до побачення! Не забувай писати. Ми тобі посилатимемо посилки.

— Дуже дякую. До побачення.

Він кинувся до вагона, де для нього лишили відчинені двері, але там було напхом напхано людей. Далі був багажний вагон із солдатськими пайками, і Вінтерборн ускочив туди.

— Тобі ж доведеться стояти! — гукнула Фанні.

— Та ні, тут на підлозі місця доволі.

Поїзд рушив.

— До побачення!

Вінтерборн помахав рукою. Він не був схвильований, навпаки. Але давній гніт на душі наче став іще тяжчий. Він дивився, як вони стоять, махаючи йому, й поволі даленіють. Такі вродливі обидві, і так гарно вбрані.

— Будьте щасливі! — гукнув він на прощання в раптовому пориві некорисливої ніжності до обох. І вони зникли йому з очей.

І Фанні, й Елізабет заплакали.

— Що він гукнув? — хлипаючи, спитала Елізабет.

— «Будьте щасливі».