Розділ «Смерть героя»

Ви на Лестер-сквері чи на Пікаділлі?

Ні, не там, не там!

Вже давно вас повезли за море...

Солдати насвистували пісеньку знов і знов, без кінця, а у Вінтерборна снувались у голові її нехитрі слова. Аж чудно, що він тепер так близько від Фанні й Елізабет. «Цікаво, що вони тепер роблять?» — промайнула думка.

Ні, не там, не там!

З одної станції дорогою він послав Елізабет телеграму, але навряд чи вона вже дійшла.

Солдати напхались у буфет, їли бутерброди з беконом і яйцями, пили імбирну шипучку. Для пива було запізно. Наші воїни здержливі люди й пива серед ночі не питимуть.

Десь о другій годині ночі вернулись на вокзал. Вінтерборна там чекала приємна несподіванка: проводжати його прийшли і Фанні, й Елізабет. Телеграма таки дійшла вчасно. Елізабет зателефонувала до Фанні, і вони обидві приїхали на вокзал Ватерлоо, але там їм сказали, що маршовий загін Апшірського полку туди не прибуде. Фанні, вдавшись до своїх жіночих чарів, вивідала від військового коменданта, куди треба, їхати, і ось вони були вже тут. Усе це Елізабет висипала йому, хвилюючись, квапливо й уривчасто. А Фанні тільки вхопила Вінтерборна за ліву руку й мовчки сильно стискала її. До відходу поїзда лишалося хвилин із десять. Офіцер-супровідник побачив, що Вінтерборн розмовляє з двома жінками, явно «дамами», і підійшов до них.

— Можете сісти в будь-який вагон, Вінтерборн, тільки щоб не відстали від поїзда.

— Слухаюсь, сер, дякую вам,— і Джордж хвацько відсалютував.

— Ти що, завжди мусиш так робити? — захихотіла Елізабет.

— Атож, такий порядок. В армії цьому надають великої ваги.

— Яке безглуздя!

— Чому безглуздя? — заперечила Фанні, відчувши, що Вінтерборна образив зневажливий тон Елізабет.— Це ж просто умовність.

Весь поїзд був заповнений солдатами кількох маршових загонів; їм уже наказали сідати по вагонах. На пероні зостались тільки Вінтерборн із двома жінками, комендант та ще двоє-троє офіцерів. Як це часто буває в хвилини прощання на вокзалі, всі троє збентежено мовчали, не знаючи, що сказати. Вінтерборн почував себе якимсь тупим і незграбним, язик не повертавсь у роті. Він прощався — може, назавжди,— з двома істотами, крім котрих нікого по-справжньому не любив, і ось — йому не було чого сказати. Він почував себе тупим, незграбним, глухо-відчуженим, от і все. Йому впало в око, що на них обох нові капелюшки, яких він досі не бачив, а спідниці багато куціші, ніж було досі. Хай би поїзд уже швидше рушав! Кінця нема цьому чеканню. Що це каже Елізабет? Він перебив її:

— Це що, нова мода?

— Яка?

— Куці спідниці.

— Авжеж, та не така вже й нова. Невже ти досі не помічав?

— Е, там, де я був, є тільки сільські дівчата. Я від самої відпустки не бачив пристойно вбраної жінки.